"У мене вкрали частину дитинства і юності, але тепер я все це глибоко зневажаю": інтерв'ю з ведучою телеканалу "Дім" Світланою Леонтьєвою

Ведуча програм "Точка опори" та "Код ідентичності" на телеканалі "Дім" Світлана Леонтьєва розповіла в інтерв’ю "Інформатору Україна" про своє ставлення до мобілізації, пояснила, чому не хоче повертатися на "Інтер" навіть якщо запросять; зізналася, що під час війни нарешті почала робити те, що їй цікаво і назвала ім'я замовника сфабрикованої справи проти Ігоря Завадського, котрого звинуватили у педофілії й кинули за грати.

Мені пощастило — під час війни я роблю те, що мені цікаво

— Світлано, як вам зміна амплуа з телеведучої на інтерв'юера?

— Я завжди працювала ведучою й брала у когось інтерв'ю. Чи то було на "Інтері" де я була ведучою новин та їздила у відрядження де брала інтерв'ю або у "Подробицях", коли в нас іноді був гість. Я навіть брала інтерв'ю в Ердогана. Чи на Першому у програмі "Доброго ранку Україна", де я рік працювала у прямому ефірі по три години щодня. Тому інтерв'ю — це моє. 

— Наскільки важко чи легко вам спілкуватися з зірками молодшого покоління, котрі не входять до кола ваших інтересів?

— Якщо ця людина цікава своїми діями, вчинками, роботою та громадянською позицією, то ми легко знаходимо спільну мову. Одразу можу пригадати два таких інтерв'ю, що вийшли у програмі "Точка опори": з Іваном Бліндаром, котрий зіграв Кузьму Скрябіна у фільмі "Я, "Побєда" і Берлін" і Олександр Рудинський з театру Франка. Після розмови з ними у мене залишилось дуже  приємне відчуття того, що світлих, сильних, хороших людей у молодому поколінні багато. Молодше покоління таке оптимістичне, серйозне та глибоке, а ще дієве та небайдуже. Вони не бояться казати про свої страхи. 

— Було навпаки, коли гість розчарував?

— Звісно було й таке, але імен я вам не назву. Мене розчаровували ті, хто говорили загальними фразами й відчувалася закритість. Зазвичай я висуваю до себе претензії, що не змогла розговорити. Але коли ти говориш й натикаєшся на якісь кліше, відчувається, що людина або не хоче говорити, або не знає, як відповісти на якісь складні запитання, або боїться сам собі зізнатися у чомусь. Я не люблю банальних відповідей. Навпаки, люблю розкривати людину. 

Приміром, режисер Іван Уривський. Він у свої молоді роки весь сивий, бо пропускає через себе все, що зараз відбувається навколо й іноді виплакує відчуття через свої вистави. Або Ірма Вітовська. Я не знала, що вона так глибоко вивчає історію. Вона зараз вчиться в Острозькій академії, а до цього закінчила історичний факультет. Тому в інтерв'ю вона відкрила для мене цілий історичний пласт, який я не знала. А тепер, готуючи іншу свою програму "Код ідентичності" у мене ці історичні пазли краще складаються. Не знаю, чи правильно так казати, але під час війни мені пощастило, тому що я займаюсь тим, що мені цікаво й що я люблю.

— У вашій журналістській біографії є період, коли ви робили репортажі з гарячих точок: Боснія, Ліван, Македонія, Ізраїль. Як ви там опинилися, бо частіше серед таких репортерів чоловіки.

— Просто історично так трапилося, бо я співпрацювала з пресслужбою Міністерства оборони, й вони мене брали у ці поїздки. Я ніколи не думала, що моя країна буде воювати. Тепер дивлюсь на ці фотографії з тих поїздок й думаю: "Господи, мені у страшному сні не могло таке наснитися".

Тепер все помінялося. Нещодавно загинула наша колега Анастасія Волкова. Вона сама з Луганщини й останнім часом жила у Слов'янську. Вона два роки була воєнним кореспондентом. Особисто я її не знала, але вона завжди включалася, коли я вела на каналі "Дім" новини. Як і Надія Сухорукова, котра з Маріуполя. Вона майже сорок днів провела в окупації й завдяки диву змогла виїхати звідти. Її щоденники вже стали п'єсами. Ось як раз вони мені нагадують, що я колись була безтурботним репортером. Ми просто відвідували наших, котрі входили до складу миротворчого контингенту ООН.

До речі, зараз я найбільше згадую про Ліван й Боснію та Герцеговину. Саме тоді я зрозуміла, що українці не тільки хоробрі, а ще й фахівці військової справи. Ліван — це країна, котра за останні 100 років не воювала тільки 20, тому її землі дуже заміновані. Так само, як і Боснія. Там були наші сапери. Тоді наш миротворчий контингент у Лівані демонстрував якісь дива розмінувань. Вони бралися за те, за що не брався жоден. Наприклад, французи за якийсь термін знешкоджували 20 об'єктів, а наші — понад тисячу! Тому наших цінували найбільше. А тепер я думаю, як нам потрібно буде розміновувати наші землі. Половина України забруднена цим жахіттям. У Боснії на той час 20 років не було бойових дій, а таблички "Міни" стояли. І це мене дуже тригерило.     

— У вас не було страху їздити у гарячі точки?

— Ні, не боялася. Безпечна молодість. Я їздила не так багато, але поїздки були різні. Пам'ятаю, поїхала якось робити репортаж про перший рейс Київ-Неаполь. Це була жахлива поїздка, тому що ти вилітаєш о шостій ранку, а для цього потрібно встати о третій, щоб о четвертій бути в аеропорту. О шостій же ранку ти повертаєшся. Але тоді мене запитали: "Хочеш полетіти до Неаполя?". Звісно я полетіла, бо ніколи там не була. Поспати вийшло лише три години в літаку.

Були й інші поїздки. Приміром, до Парижа. Я думала, що лечу на три дні, щоб відпочити та зняти трохи якусь конференцію. Але поки я їхала в таксі до аеропорту, мені подзвонив головний редактор та змінив формат мандрівки. Там починалися страйки щодо пенсійної реформи, тому мене зобов'язали зробити декілька включень для новин, а потім ще й привезти повноцінний репортаж для "Подробиць тижня".