"Тревел нашого часу": як сьогодні живе прифронтова Донеччина — Курахове, Велика Новосілка, Времівка та Водяне

У новому епізоді проєкту "Тревел нашого часу" телеканалу "Дім" ведучий і волонтер Денис Христов вирушив у напрямку, який останні 10 років не перестає бути гарячим, — до прифронтових населених пунктів Донецької області.

Кінцева точка — село Водяне, звідки волонтер отримав заявку на евакуацію людей. Дорогою Денис Христов заїхав ще в кілька населених пунктів, де людям також потрібна допомога. Він показав, як зараз живе місто Курахове, селище Велика Новосілка та село Времівка, на що перетворилися ці населені пункти від постійних ворожих обстрілів.

Велика Новосілка

Перший пункт призначення — селище Велика Новосілка. І велика вона не просто за назвою. В неї доволі цікава історія.

Велику Новосілку засновано 245 років тому, у 1779-му, вихідцями з Криму. Тому більшість місцевих розмовляли та наразі розмовляють грецькою та татарською мовами.

Раніше туристи їхали до Великої Новосілки на фестивалі грецької культури, подивитись на музей ретроавтомобілів та скуштувати місцевого вина.

Все це було раніше, а зараз від усього цього Велику Новосілку "звільнили", і тепер сюди прилітають не зірки шоубізнесу та не туристи, а снаряди ворожої артилерії.

У селищі дуже багато руйнувань. Так наразі виглядає центральна площа:

"Тут раніше збиралися сотні людей, щодня тут кипіло життя. Зараз я тут один. Серце крається", — відреагував на побачене Денис Христов.

За останні два роки Велика Новосілка для волонтера стала дуже близькою, він тут бував декілька разів. Рік тому лінія зіткнення проходила за менш ніж 2 км від селища.

Минулого літа Сили оборони України відкинули росіян подалі. Зараз до фронту вже майже 10 км. Стало спокійніше, проте сюди постійно долітає російська артилерія.

Звичайно, багато місцевих виїхали. Але є й ті, хто тримається. Серед таких — Сергій, колишній викладач місцевої гімназії. Він є лідером "комуни" чисельністю у 30 людей, які знайшли прихисток в одній з муніципальних будівель. Тут мешкають новосілковці, які через російські обстріли втратили будинки.

Проте будівля, де живе ця громада, не є цілком безпечною — в дах прилітали "Гради", й вже не раз. До повномасштабної війни в будівлі був зроблений ремонт. Проте через обстріли окупантів наразі воно виглядає так:

До 2022 року у Великій Новосілці мешкало 6 тисяч жителів. Наразі залишилося близько 300. Ані електрики, ані центрального постачання води в селищі зараз немає.

До великої війни однією з визначних пам'яток селища був відреставрований у 2016 році стадіон "Колос". Зі штучним футбольним полем, біговими доріжками, трибунами... Свого часу тут грав місцевий футбольний клуб, й навіть два футболісти національної збірної — Микола Шапаренко та Тарас Степаненко, які народилися у Великій Новосілці.

Наразі стадіон виглядає так:

Розбита й гімназія, в якій викладав Сергій. Наразі тут вже просто нікому навчатись, а будівля є бомбосховищем для людей, що мешкають поруч.

"Дуже прикро чути з інших частин України, що ми всі тут нібито "ждуни". Які ми "ждуни"? На кого ми чекаємо? Ми на своїй землі, ми у своїй країні. У нас тут батьки, діди... Тут залишилися саме патріоти", — акцентував Сергій.

Времівка

Через річку від Великої Новосілки знаходиться село Времівка. Через річку — проте в бік лінії зіткнення, тому у Времівці ще гарячіше.

"Времівка — це напрямок на Старомайорське. Зараз ситуація тут теж пекельна. Нам військові розповіли, що Старомайорське намагаються штурмувати російські бойовики. Наші хлопці відбиваються, й дай боже, щоб в них було все вдало", — зазначив Денис Христов.

Якщо у Новосілці мешкає ще декілька сотень людей, то у Времівці залишилось не більше як 10 мешканців (до 2022-го тут було понад тисячу осіб). Наразі в селі нічого не функціонує: немає комунальників, немає медиків, бувають лише волонтери.

З одного боку місцевим привозять продукти та медикаменти, а з іншого — їм летять зовсім інші "подарунки". Будинки розбиті, двори всіяні уламками ворожих снарядів.

Навіть дійти до місцевого кладовища дуже небезпечно. Тому ховають померлих поряд з будинками.

Попри обстріли, руїни навколо, жителі, що залишилися у Времівці, дуже позитивні та не втрачають почуття гумору.

"А як же, без гумору тут не вижити. Ми вже два роки без електрики. Зате скільки за цей час книжок перечитали! Головне, що нам потрібно — батарейки для ліхтариків. А то сидиш у підвалі, читаєш роман про кохання, і на найцікавішому заряд закінчується...", — сміється Люба.

Раніше визначною пам'яткою цих місць був музей-садиба радянського режисера та драматурга Володимира Немировича-Данченка, що у сусідньому селі Нескучному.

"Зараз музей знаходиться просто на лінії вогню. Так "руський мир" знищує осередок російської культури на території України, й російськомовне населення теж. Що робити з цим музеєм — вирішимо вже після війни", — акцентував Денис Христов.

Новоселідівка

Дорогою до Курахового Денис Христов заїхав до села Новоселідівка — до лінії зіткнення близько 20 км, тому тут більш-менш спокійно. Проте у попередній приїзд 13 квітня цього року волонтер став свідком страшної картини.

"Коли я їхав на евакуацію людей, в цьому селі я потрапив під обстріл. Це було на місцевому риночку, серед білого дня окупанти почали обстрілювати цей населений пункт. Була поранена жінка, яка, на жаль, не вижила. Що мене вразило, що коли я повертався за кілька годин, тут тривало життя — працювали магазини, працював цей риночок. Життя продовжується, життя перемелює смерть", — розповів он.

Курахове

Далі — місто Курахове. До нього з Великої Новосілки їхати близько години. І все це просто вздовж лінії зіткнення.

Першим, що зустрічаєте при в'їзді до Курахового, — це Курахівська ТЕС, яку теж не оминули снаряди та ракети окупантів.

"Теплоелектростанція почала працювати у 1941 році під час Другої світової, і, судячи за все, припинить свою роботу під час вже цієї війни", — зазначив волонтер.

Курахове — зовсім молоде містечко Донеччини, йому ще немає і 100 років. Але це не заважало йому до 2014 року приваблювати тисячі туристів — в першу чергу неймовірною природою.

Багато зелені та водосховище, що можна назвати місцевим морем, чудові пляжі та санаторії навколо. А ще 2019 року після оновлення відкрили унікальний відкритий басейн, воду в якому підігрівали до 24-29 градусів цілий рік.

Зараз зі зрозумілих причин багато чого не функціонує в колись затишному місті.

Курахове особливо в цю зелену пору року залишає важке враження. Розбиті вулиці майже безлюдні.

За два дні до приїзду Дениса Христова під ворожий обстріл потрапив цей будинок — уже вдруге. Місцеві розбирають те, що залишилося від їхніх квартир.

Попри те, що Курахове є прифронтовим містом, тут дуже чисто, все прибрано. Місцеві парки, як і по всій Донеччині, дуже охайні. Тобто комунальні служби працюють.

У парку "Ювілейний" не так давно, у вересні 2021 року, встановили пам'ятник вовку. Вовк — це символ та оберіг Курахового, він зображений на гербі та прапорі міста.

Водяне

Кінцева ціль поїздки Дениса Христова — село Водяне, звідки надійшла заявка на евакуацію. На Донеччині два села з такою назвою. Одне — під Авдіївкою, воно наразі, на жаль, під окупацією. Волонтер же їде до Водяного, що на Вугледарському напрямку.

Навіть коли їдеш на евакуацію, треба брати й гуманітарну допомогу, вона зайвою точно не буде. В цей раз Денис везе головне: бензин, генератор, воду, продуктові та гігієнічні набори, ліки та корм для тварин.

В село можна заїхати тільки полями, бо дороги розбиті снарядами.

У Водяному зараз гучно з військового погляду.

"Якби там було тихо, то у мене б не з'являлися заявки на евакуацію. Це логічно. А коли вже людей розбивають повністю, коли вже будинків їх немає, вони тоді виїжджають. Все стандартно. Це повторюється протягом двох років. З кожним населеним пунктом, з кожним містом те ж саме — поки є будинок, поки є квартира, то залишається якась надія, що, може-таки, омине. Потім, коли все розбивається обстрілами, люди вже готові їхати", — розповів волонтер.

На щастя, Денис в'їхав до Водяного спокійно. Гуманітарка одразу стала в пригоді. Роздав допомогу — в автівці з'явилося місце для людей, які забажали евакуюватися.

Цього разу виїжджає сім'я з трьох осіб, і домашній улюбленець — собака. Вони вже двічі переселенці — до Водяного приїхали з Вугледара, що наразі майже на лінії зіткнення.

"У Вугледарі ми спочатку їжу готували на багатті біля під'їзду, оскільки вже все розбито було — ні світла, ні газу. А потім і будинок розбило, тоді ми й виїхали у Водяне", — розповіла жінка.

Найбільш небезпечна ділянка дороги займає буквально 20-30 хвилин, але вони тягнуться, наче декілька годин.

Цього разу все закінчилося добре. Через декілька годин доїхали до Дніпра, де Денис залишив своїх попутників вже не вперше починати своє нове життя.

"От так люди з Вугледара тікали від війни, але війна настигла їх й у Водяному. Зараз ми приїхали в Дніпро, вони почнуть тут нове життя. Я дуже сподіваюся, що їм не доведеться тікати з цього міста. Така, власне, поїздка. Такий, власне, у нас тревел. Які часи — такий і трепел", — підсумував ведучий "Тревела нашого часу".

Попередній випуск проєкту "Тревел нашого часу": "Тревел нашого часу": як сьогодні живуть прифронтові Нікополь, Марганець та сусідні села