"Тревел нашого часу": будні прифронтових Покровська та Селидового та трагічна евакуація з Новоолександрівки

У новому епізоді проєкту "Тревел нашого часу" телеканалу "Дім" ведучий і волонтер Денис Христов вирушив на Покровський та Авдіївський напрямки Донеччини.

Він показав сьогодення шахтарських міст Покровськ та Селидове, розбите російськими обстрілами село Желанне. Кінцева точка — Новоолександрівка біля лінії фронту, з цього села волонтер отримав заявку на евакуацію бабусі.

Покровськ

До Покровська Денис Христов вирушив із Дніпра, дорога займає близько 3 годин.

Стела на в'їзді в Донецьку область стала вже історичним місцем. Ще з 2014 року тут залишали свої підписи, шеврони бійці, які боронили та продовжують боронити Донбас.

13 квітня 2024 року волонтери, не запитуючі дозволу, перефарбували стелу, чим визвали обурення частини суспільства.

"Але, як кажуть військові, є більша проблема: головне, щоб стелу не перефарбували в руснявий триколор. Тож допомагайте ЗСУ, робіть усе, що від вас залежить", — акцентував Денис.

Сьогодні на стелі вже нові підписи.

Місто Покровськ до 2016 року мало назву Красноармійськ. Було засноване у 1881 році — саме тоді, коли на Донбасі почала стрімко розвиватися вугільна промисловість.

Покровськ був не тільки шахтарським містечком, а й залізничним хабом, через який проходили тисячі тонн вугілля. Власне, завдяки залізничній станції Гришине і народилося спочатку селище Гришине, а згодом вже й місто.

Покровськ є батьківщиною легендарного "Щедрика", якого знають та співають у всьому світі. Автор цього хорового твору Микола Леонтович прожив у цьому місті чотири роки, працював вчителем у музичній школі, яку й заснував.

До повномасштабного вторгнення Покровськ стрімко розвивався. Місто стало прихистком для мешканців Донбасу, які тікали від війни ще з 2014 року. Зараз бої підійшли близько вже до самого Покровська. Проте коли потрапляєш у місто, воно здається цілком мирним та спокійним, ніби життя тут плине у звичайному ритмі.

Люди гуляють сучасним парком, тут же займаються спортом, танцюють та годують птахів на озері.

Все наче нормально, але достатньо пройти пару вулиць - і побачиш нагадування, що війна всього за 30 км звідси.

Ще 2014 року сюди переїхав Донецький національний технічний університет, але й тут він затримався ненадовго.

"Для студентів навчання в цьому університеті саме в Покровську вже завершено. Завдяки нашому сусіду у 2022 році університет переїхав вдруге, цього разу — до Луцька. Сподіваюсь, що буде й третій переїзд, але вже назад — до українського Донецька", — зазначив Денис Христов.

Желанне

Наступний пункт призначення — селище Желанне, розташоване на захід від Авдіївки.

Супроводжував волонтера у поїздці Віталій Барабаш — переселенець з Донецька, який з 2020 року очолює Авдіївську міську військову адміністрацію. Він багато допомагав Денису Христову під час евакуації цивільних й продовжує це робити.

Окупанти активно почали штурмувати Авдіївку з серпня 2023 року, постійно скидали на місто керовані авіабомби (КАБ).

"З серпня по 31 грудня 2023 року в Авдіївку залетіло 462 КАБи. А з 1 січня 2024 року по 17 лютого — 1260. До Нового року більшість КАБів було 250 кг і трішки 500 кг, двічі на Авдіївський коксохім було скинуто КАБи у 2500 кг, були ще тонники, але дуже мало. А ось після Нового року 90% всіх КАБів — це тонники", — розповів Віталій Барабаш.

До повномасштабного вторгнення в Авдіївці мешкало 35 тисяч жителів, на момент захоплення окупантами 17 лютого 2024 року у місті залишалось менше ніж 1500 цивільних.

Сьогодні селище Желанне дуже близько до передової. Це другий населений пункт від лінії  фронту після Новоселівки Першої.

У Желанному до останнього працював пункт видачі гуманітарної допомоги, він знаходився у школі. Ця школа була реконструйована буквально за декілька років до початку повномасштабного вторгнення. Тут було все, що треба для сучасного навчання дітей.

І ось, що з нею зробили російські війська:

— Віталію, оскільки ти місцевий, скажи, після перемоги які місця на Авдіївському напрямку обов'язково треба подивитись?

— Однозначно, Авдіївський кар'єр. Авдіївські Мальдіви, як його називали. Це дуже відомий кар'єр, дуже чиста, прозора вода, і це треба однозначно побачити.

Прифронтове кафе

По дорозі Денис Христов заїхав у кафе "Валерія" — це улюблений "ресторан" і місцевих, і військових, які, буває, їдуть сюди на обід просто з позицій.

"Чому я сказав саме "ресторан"? Не дивіться на скромний інтер'єр. Кухня тут смачна, як в кращих ресторанах Києва. Та й, звичайно, перцю додає близькість до передової. Мені здається, що це один з найближчих закладів до лінії бойових дій", — схарактеризував волонтер.

Цей заклад створила Наталка. Вона родом з Молдови, згодом вийшла заміж, і чоловік привіз її на свою батьківщину — на Донеччину, до Курахового.

"Я тоді взагалі не знала, що є таке Курахове. Мені так це місто сподобалося, я дуже не хотіла звідти виїжджати. Але Курахове почали бомбити, тому ми приїхали сюди. До нас там у 2022 році прилетіло три ракети С-300, тоді загинули два наших сусіди. Будинок згорів повністю. Ось ми й приїхали сюди наприкінці грудня", — розповіла власниця прифронтового кафе.

"Взяла в оренду приміщення, і потрошки стала розвивати кафе. Хлопців годуємо. Їм подобається, не скаржаться. Так, зовні у нас не як у дорогих ресторанах. Зате дуже смачно. М'ясо ми кожного дня закупаємо свіже — зазвичай свинина, але ось учора борщ готували з домашньою качкою", — додала Наталя.

Найпопулярніша страва у кафе — пельмені.

Зазвичай Денис Христов у програмі не показує фасади закладів, які знаходяться біля лінії фронту, та не називає їх. Але під час виходу цього випуску кафе "Валерія" вже не працює.

"Під час нещодавніх російських обстрілів було поранено людину, яка працювала тут на кухні. Наталя зі своїм чоловіком виїхала на Вінниччину. Я дуже сподіваюся, що з часом вони продовжать свою справу, і ми ще раз скуштуємо їхні фірмові пельмені", — висловив надію волонтер.

Селидове

Селидове засноване у 1770⁣ році. За легендою, у козаків, які переселялись із Запоріжжя на Кубань, зламався віз. Оскільки швидко знайти деревину в степу було проблематично, а вже була пізня осінь, вони вирішили зазимувати в цьому місці, а потім і зовсім залишилися.

Ще в часи Радянського Союзу попри цькування з боку московської влади народ тут встановив пам'ятник козаку, який, зухвало дивиться в бік Криму.

Селидове, як і Покровськ, — шахтарське місто. До повномасштабного вторгнення тут працювало декілька копалень, фабрики та заводи, гірничий технікум, сім бібліотек та п'ять будинків культури. Працювали школи та дитячі садочки, які з 2022 року стали однією з головних цілей для російської артилерії, багато з них за останні два роки були просто знищені. Як і багато будинків.

Нещодавно окупанти знов обстріляли міську лікарню, на жаль, були жертви. Спочатку вночі ракета влучила в 5-поверховий житловий будинок, постраждалих госпіталізували. А за годину після першої атаки росіяни обстріляли вже лікарню.

Але Селидове вистояло і продовжує жити. Хоча до лінії фронту лише 15 кілометрів, тут працюють супермаркети, аптеки, кафе…

"Я зараз в центрі Селидового. Як би це парадоксально не звучало, але місто розвивається. Найуспішніші бізнеси — це, по-перше, воєнторг, шаурмічна, СТО і, власне, кав'ярня. До речі, тут дуже смачна кава", — перелічив Денис Христов.

Взагалі Селидове наразі дуже контрастне місто. Через близькість до фронту час підльоту до будь-чого тут мінімальний, тому в місті не завжди встигає лунати повітряна тривога і може прилетіти зненацька посеред білого дня. В лютому за одну ніч тут було знищено одразу кілька навчальних закладів. Проте є дні, коли у Селидовому відносно тихо, місто одразу стає дуже затишним.

Трагічна евакуація

Наступний пункт — Новоолександрівка, звідки Денис Христов отримав заявку на евакуацію.

Новоолександрівка — це наступний населений пункт біля вже окупованого Очеретиного. Російські бойовики зараз просуваються на цьому напрямку і намагаються взяти околиці цього села.

У Новоолександрівці залишилася бабуся, яка відмовилась перший раз виїхати з "Білими янголами" (це спеціальний загін поліції, який займається евакуацією з прифронтових територій). Донька та онука благали бабусю Машу виїжджати. Зараз за нею вирушив Денис.

Відразу заїхати в село не вдалося — близько години тривали обстріли.

Коли стає тихіше, волонтер сідає в авто, й за 15 хвилин вже на місці. Він шукає бабусю Машу по селу, і знаходить біля її будинку… вбиту уламком снаряда.

"Ще нещодавно в Новоолександрівці, до початку просування російських бойовиків на цьому напрямку, мешкало десь 60 місцевих. Понад 30 з них вдалося вивезти, інші — відмовились від евакуації. Бабуся Маша була серед тих, хто залишився. Світла пам'ять бабусі Маші та всім, хто продовжує гинути від кривавих рук диктатора Російської Федерації", — сказав Денис Христов.

Попередні випуски проєкту "Тревел нашого часу":

• "Тревел нашого часу": як сьогодні живе прифронтова Донеччина — Курахове, Велика Новосілка, Времівка та Водяне
• "Тревел нашого часу": як сьогодні живуть прифронтові Нікополь, Марганець та сусідні села