"Сприймаю популярність як побічний ефект": інтерв'ю з ведучим телеканалу "Дім" Костянтином Октябрським

Популярність актора та телеведучого Костянтина Октябрського набирає обертів. Цьому посприяв успіх серіалів "Моє кіно" (2024) та "Шпиталь" (2023), де він зіграв головні ролі. А ще телеглядачі обожнюють зустрічати із цим усміхненим хлопцем новий день у програмі "Ранок Вдома" на телеканалі "Дім". "ТиКиїв" зустрівся з Костянтином, щоб розпитати про все, що цікавить глядачів.

— Костянтине, останні два місяці ти знімаєшся в новому детективному серіалі "Парочка слідчих". Чим цей проєкт цікавий?

— "Парочка слідчих" — це ремейк південнокорейського серіалу, так званої дорами, адаптований для нашого глядача: і тексти, і герої, і ситуації будуть нам зрозумілі. Я граю там одного з головних героїв — судмедексперта Павла. 

Сценарій серіалу цікавий. Рідко читаю сценарії, які мені подобаються. Зазвичай це або любовна любов, або мильне мило... А тут я читав сценарій і отримував задоволення. Але, на жаль, в умовах українського кіновиробництва дуже важко відтворити все те, що вигадали сценаристи. 

Тому "Парочка слідчих" — це непогано написана історія, яку знімає гарна команда: класний режисер, актори, гример, костюмери. Ми намагаємося зробити все якнайкраще, а як вийде — подивимось.

— А як тобі згадується робота над серіалом "Шпиталь"?

— Він дуже динамічний, оптимістичний і патріотичний водночас, з дуже серйозним акторським складом. Я його із радістю дивився. В нас був час для репетицій і для того, щоб все пропрацювати. Однак треба розуміти, що "Шпиталь" — не стільки про лікарську діяльність, скільки про взаємини лікарів. 

— Можеш пояснити, чому глядачам так подобаються медичні серіали?

— Ми всі знаємо, в якому стані перебуває наша медична система, тому людям приємно бачити, що все ж таки є справжні лікарі, які вміють лікувати і здатні врятувати не за гроші, а тому, що присягали Гіппократу.

— А ти міг би стати лікарем?

— Ні: для цього треба років п'ятнадцять сумлінно вчитися і мати посидючість, а це не про мене. 

Робота як відпочинок

— Ти народився в Києві, але вчився на актора в Дніпрі. Чому не у столичному театральному університеті ім. Карпенка-Карого?

— Так, я народився в Києві, але 17 років прожив у Кременчуку, а до нього ближчий Дніпро. І хоча я хотів вступати в Києві в естрадно-циркове училище, все ж таки пішов до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Мені тоді було 16 років, тож великих амбіцій не було.

— Акторські таланти ти проявляв ще в школі?

— Так, виступав із гумористичними монологами. А починалося все ще з того, що я дуже майстерно розповідав однокласникам анекдоти. А потім вже дійшло до шкільної самодіяльності. Якось ми з другом виступали з мініатюрою з репертуару "Кроликів", але стався провал — за 15 хвилин нашого діалогу ніхто в залі навіть не усміхнувся. Це було постидовище! Але головним для мене було те, що родина в мене вірила, і мама підтримувала й мотивувала. 

— А після закінчення коледжу ти ще деякий час працював у театрі в Дніпрі?

— Та не працював я в театрі ні дня! То хтось у "Вікіпедії" це написав, і всі вірять. Я підписав документи на розподіл до Дніпропетровського молодіжного театру, але пішов працювати на телебачення. На сцені награвся в студентському театрі. Але ще на другому курсі університету я почав працювати на регіональному ТБ, бо зрозумів, що перспективи на телебаченні набагато кращі за театральну зарплатню в три тисячі гривень. А я вже тоді замислювався про те, що треба заводити сім'ю, народжувати дітей. Як все це забезпечувати, лише граючи в театрі?

Та справа не тільки в грошах. Мені вже тоді не подобалася атмосфера в театрі. Там за лаштунками завжди існували підкилимні інтриги та заздрість: хто яку роль отримав, за що... Це мені не подобалось, і я подумав, що варитися в цьому не хочу. 

— А з бажанням стати популярним твоя втеча з театру на телебачення була пов'язана?

— Та ні, в мене такої цілі не було і немає. Я сприймаю популярність як побічний ефект роботи телеведучого й актора. Вона або приходить, або ні. Якщо ти цілеспрямовано вирушаєш в гонитву за славою, тобі буде важко. Починати треба з питань до себе: нащо тобі популярність, що ти цим компенсуєш — тобі чогось не вистачає, ти чогось не отримав у дитинстві від батьків? Якщо насамперед хочеш уваги, то скажи, заради чого. 

— Нині ти працюєш на телеканалі "Дім" в ранковому шоу "Ранок Вдома". Чим воно тобі цікаве?

— На шоу "Ранок Вдома" я прийшов ще 2020 року, і для мене це був ковток свіжого повітря: інший жанр, інша форма існування. Напевно, в мене була якась втома від творчої професії, а тут — ранкове шоу! Зміна діяльності діє на мене як відпочинок: ти перемикаєшся, і тобі знову цікаво.

— Твоя співведуча — Лілія Ребрик. Як вам із нею працюється? 

— Ліля — профі, мені є чого в неї повчитися. В певних речах вона для мене приклад. А ще ми вміємо дуже класно разом запалювати в ефірі! 

— Ранкові шоу — це завжди якийсь рух великої кількості людей, соціофоб би в такій метушні не вижив…

— Мені нормально. Намагаюся любити людей і роздивитися в кожному щось гарне. 

Місце сили

— У тебе двоє синів: дев'ятирічний Роберт і семирічний Матвій. Як ти говориш з ними про те, що зараз відбувається в Україні?

— Вони розуміють, що відбувається і хто на кого напав — ми з дружиною говоримо із синами про війну. Але наші діти зараз просто проживають своє дитинство — війна їх не турбує взагалі. Дітям стан передається від батьків, а ми з Самірою зберігаємо спокій, тому в наших дітей є дитинство. 

— Звідки у вас цей спокій?

— У такі часи людям необхідна підтримка, певна опора на щось або віра в щось. Мені трохи простіше в цьому сенсі, бо я — вірянин. Я розумію, що моє життя не обмежується існуванням тільки в цьому світі. У мене є опора, є підтримка вірян в моїй громаді.

— Яку віру ти сповідуєш?

— Я — християнин-протестант, парафіянин Київської єврейської месіанської громади: до неї належать євреї, які вірять в Іешуа Месію, тобто Ісуса Христа. Але в цій громаді не лише євреї — є й українці, грузини, вірмени, азербайджанці — всі, хто вірить в Ісуса Христа. Щосуботи ми залишаємо за дверима всі свої справи і всією громадою святкуємо шабат. Я дуже ціную цей час, бо можу перезавантажитися та підзарядитися, щоб потім повноцінно прожити новий тиждень. І тому я не занепадаю духом. Не тому, що я такий потужний чолов'яга. Ні, я слабкий, із певними вадами, але завдяки тому, що я знаю Бога, він змінює мій характер і дає мені сили жити це життя.

Більше не негідник

— Акторські навички потрібно весь час вдосконалювати. Як це робиш ти?

— Спостерігаю й підглядаю. Мені подобається, як поводять себе в кадрі іноземні актори, я за ними спостерігаю і беру щось для себе. Мені дуже цікавий Тім Рот, подобається, як поводяться в кадрі Кристоф Вальц та Майкл Медсен, дуже цікаво існує в кадрі Гері Олдмен: він водночас простий і дуже органічний.

От мені сподобався якийсь рух Тіма Рота — я беру його собі й при нагоді намагаюся використати. У Тіма Рота є певна манірність — я її знімаю, фіксую в голові й потім використовую в кадрі. Якщо режисеру це підходить, я цими фарбами прикрашаю свого героя. Якось я подивився серіал "Теорія брехні", де Рот грає експерта з розпізнавання брехні — за мімікою може зчитувати думки людини. Його гра в цьому серіалі на мене так вплинула, що я відтворив цю манірність в одній зі своїх робіт. Тоді режисерові це так сподобалось, що ми з ним після цього ще багато проєктів разом зробили. Мабуть, він вирішив, що я дуже талановитий. (Сміється.)

— Твій типаж в кіно — не героїчний, і твоїх героїв жінки весь час чомусь "бортують"...

— Ну, бо в кіно я багато грав таких собі хлопців з подвійним дном. Правда, останнім часом ситуація почала дещо змінюватися. Якщо раніше було більше "слизьких персонажів", то зараз я граю ролі більш позитивні й цікаві. У тому ж серіалі "Моє кіно" (всім раджу його подивитись) я вже досить позитивний хлопчина.

У "Шпиталі" мій герой, лікар-гінеколог Андрій, дуже відрізняється від тих гівнюків, яких я грав раніше. Скажімо так, раніше дев'ять із десяти моїх героїв були негідниками, які в фіналі отримували по заслузі. Я змінююсь, і мої герої змінюються відповідно. Мій герой Паша з "Парочки слідчих" — дуже гарний парубок. 

— Ти якось сказав, що не можеш надто серйозно ставитись до своєї професії…

— Вона не посідає в моєму житті перше місце, я не живу тільки для професії. Тому ставлюся до неї в міру серйозно. Важлива професія — це, наприклад, хірург, вчитель чи пожежник. Це все дуже відповідально, а от акторство не настільки.

Ні, ви не подумайте, я обожнюю свою професію й дякую Богу, що можу цим займатися. Але завжди порівнюю й розумію, що хтось в цьому світі робить більш серйозні речі. А щодо людей, які беруть приклад з героїв серіалів... Думаю, що театр ще може чогось навчити і вплинути на свідомість, а серіали — це жанр кінематографічного мистецтва, який просто допомагає цікаво провести дозвілля. 

— Ти б хотів, щоб сини теж обрали акторство за професію?  

— Так, щоб прямо хотів, то ні. Якщо малі підуть в актори — ок: я зможу в цьому допомогти — зв'язки вже є. Якщо оберуть щось інше, будь ласка — підтримаю в усьому. Треба ще роздивитися, що в них там за таланти.

— Про третю дитину ви з дружиною не думали?

— Думаємо: хотілося б донечку. Але трохи згодом.