Фильм "Когда вода кричит" показал десятки новых свидетельств подрыва Каховской ГЭС: разговор с журналисткой-расследовательницей

У студії "Ранку Вдома" — Олеся Біда, журналістка відділу розслідувань воєнних злочинів Kyiv Independent. Її команда зібрала пів сотні унікальних свідчень волонтерів, очевидців і родичів тих, хто пережив підрив Каховської гідроелектростанції в червні 2023 року, для нового документального фільму "Коли вода кричить".

Олеся поділиться історіями головних героїв стрічки, розповість про найбільші труднощі під час роботи над фільмом та поділиться реакцією глядачів на цей важливий матеріал.

Ведучі — Лілія Ребрик та Костянтин Октябрський.

— Як виникла ідея створення цього фільму?

— Я пригадую, що, коли це все ще відбувалося, я дивилася ці відео з окупованих територій і не могла зрозуміти, що відбувається.

Окупаційна влада взяла під свій контроль певну територію, сталося затоплення, і вони не робили абсолютно нічого — на той момент це здавалося нереальним і абсурдним.

Я не могла в це повірити, але майже через рік після того, як почала працювати над цією темою, зрозуміла, що все підтверджується — це були не поодинокі випадки, як ми бачили на окремих відео, а системність.

Люди просто сиділи на дахах своїх будинків і чекали на допомогу, якої не було.

— Хто став головним героєм фільму?

— Я б сказала, що у нас три центральні герої фільму. Це хлопець, який створив чат у Telegram, щоб врятувати свого батька — зняти його з даху будинку, куди вже підходила вода.

Цей хлопець перебував за кордоном, але зумів об’єднати навколо себе велику кількість волонтерів, активістів, а також місцевих (на піку в чаті було 9 тис. учасників), які згодом їздили на човнах і рятували людей.

Ще однією героїнею стала жінка, яка на той момент теж була за кордоном.

Родом вона з Голої Пристані й за кілька місяців після початку повномасштабної війни виїхала, але її мама, батько з ампутованими ногами й незряча бабуся похилого віку залишилися там.

Ця жінка буквально "онлайн" чула, як вода заходила в дім і її рідні тонули.

Третім головним героєм став чоловік, який жив із сім’єю на другому поверсі будинку, бо перший затомило, й плавав селом Кохани, рятуючи людей: знімав їх із дахів та привозив питну воду.

Одного дня російські військові почали йому погрожувати й хотіли забрати човен — єдиний засіб, яким він рятував людей і яким у критичній ситуації міг би врятувати свою сім’ю.

Це не одне свідчення про те, як російські військові намагалися забирати човни у тих, хто рятував людей.

У нас кілька версій, чому вони це робили: можливо, намагалися врятувати своїх бойових товаришів чи прагнули завадити проникненню нібито українських військових (у своїх Telegram-каналах вони писали, що так зване українське ДРГ намагається проникнути на цю територію), але достеменної причини ми не знаємо.

Це нелюдяно й абсурдно вчиняти так.

— Ви виконали величезну роботу, створюючи фільм такого масштабу. Кого ви опитували?

— Загалом ми поспілкувалися з 50 людьми — це були очевидці, їхні родичі та волонтери, залучені до процесу допомоги.

Перед виходом фільму я переглядала всі свої месенджери й перевіряла, скільком людям написала — ця кількість значно більша. Багато повідомлень залишилося без відповіді.

Можливо, ці люди досі перебувають на окупованих територіях, а наші звернення могли становити для них потенційну загрозу, тому ми не намагалися виходити на додатковий зв’язок.

— Вам не вдалося поговорити з людьми, які були на окупованих територіях? 

— З тими, хто зараз безпосередньо перебуває на окупованих територіях — ні. 

Вдалося поговорити з тими, хто виїхав після затоплення, невдовзі після цього або за останній рік після цього, але вони були там безпосередньо під час затоплення — підриву росіянами греблі. 

Багато з тих, з ким ми ще спілкувалися — це родичі, які шукали своїх близьких, втратили з ними зв’язок або намагалися знайти когось, хто зможе припливти й урятувати їх.

Одна з наших героїнь телефоном чула все, що відбувалося. 

Вона розповідала, як подзвонила мамі, і та сказала: "Ми вже сидимо на столі, ми вже на стільчиках, на столі".

Думаю, зрозуміло, що було далі.

Всі ці люди мали значний пласт свідчень, тому що вони намагалися вийти на зв'язок і з російським МЧС, де не було ніякої відповіді: у деяких випадках звернення реєстрували, але на цьому все завершувалось.

Окупаційна влада почала звітувати, що людей почали рятувати в той же період, коли волонтери, добровольці й місцеві почали знімати людей з дахів. Але коли ми опитуємо їх, чи бачили вони когось з рятувальників з російських служб, вони кажуть, що ні. 

— Що було найскладнішим в роботі над фільмом?

— Зрозуміти те, що вони вчинили злочин такого масштабу і жити з усвідомленням, що така кількість людей могла загинути від дій російської окупаційної влади.

Емоційно найважче було спілкуватися з тими, хто втратив рідних. Ти не знаєш, як їх підтримати.

Дехто досі не знає, де поховані їхні близькі, адже після загибелі окупаційна влада кудись вивозила тіла, і родичі досі не мають жодної інформації. Імовірно, вони поховані в братських могилах, але де саме — невідомо.

Ця невизначеність теж була дуже важкою.

— Як міжнародна спільнота може вплинути на розслідування і притягнення до відповідальності винних в цій катастрофі? 

— Як на мене, в контексті цього злочину важливо говорити не лише про екоцид, а й про те, скільки людей загинуло внаслідок підриву греблі Каховської ГЕС. 

Ми маємо звертати увагу на представників окупаційної влади, які були при владі на той момент.

Саме їхнім обов'язком було евакуювати людей, організувати вчасну евакуацію, а не запевняти всіх, що в нас все добре і евакуація не потрібна. 

Тому я б дуже хотіла, щоб на цей аспект звертали більше уваги.

— Як фільм сприйняла глядацька аудиторія до прем'єрного показу? 

— Я була здивована, тому що зала, яку ми зазвичай беремо для показів наших розслідувань в кінотеатрі “Жовтень” на 500 людей, була повна. 

Люди з Олешок прийшли зі своїм прапором і сіли по центру залу. 

Мені було важливо, як авторці, їх бачити, тому що це в першу чергу ця робота для них. 

Ми помічаємо по наших розслідуваннях, що люди з Херсонщини часом кажуть: “Нам здається, що про нас забули”. І коли я проводила ось ці опитування людей, інтерв'ю…  Знаєте, до журналістів часом буває упереджене ставлення, але в цьому випадку всі дякували за те, що ми говоримо про це. 

Тому що будьмо чесними, тоді було недостатньо уваги приділено цій темі, тому що був затоплений і правий берег, і лівий берег.

Інформацію з лівого берега було неможливо дістати — телефони розряджалися, зв'язку не було. 

Дзвонити людині й запитувати, як ви там, коли розумієш, що для неї кожен відсоток заряду на телефоні важливий, аби зателефонувати тому, хто може потенційно врятувати…

Фільм доступний англійською на YouTube-каналі The Kyiv Independent та українською на каналі "Української правди".

Ми розуміли, що іноземній аудиторії важливо розповісти, що саме тоді відбувалося. 

Тому що були лише загальні повідомлення про саму подію, але що сталося з людьми в окупації — інформації на той момент було дуже мало.

Читайте також: Врятувала бійців ЗСУ в окупованому Маріуполі та дочекалася чоловіка з російського полону: історія Ольги Онишко