Стрибок за "золотом": "Утро Дома" з паралімпійською чемпіонкою Оксаною Зубковською

Оксана Зубковська. Фото: kanaldom.tv

На Паралімпіаді-2020 у Токіо українська стрибунка у довжину Оксана Зубковська виборола золоту медаль. Спортсменка здобула перемогу з результатом 5,54 м.

Через що їй довелося пройти напередодні переможного стрибка, як відреагували на досягнення спортсменки її конкурентки та як чемпіонка розпорядилася призовими грошима — розповіла легкоатлетка, паралімпійська чемпіонка, рекордсменка світу в стрибках у довжину серед спортсменів із порушенням зору Оксана Зубковська в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Костянтин Октябрський та Анна Кузіна. 

— На Паралімпіаді в Токіо ви стрибнули на 5,54 м і вибороли "золото". При цьому ваш рекорд становить 6,6 м, ви його встановили у 2012 році. Різниця майже метр, чому так?

— Це вже плюс 9 років. З 2012 року велика різниця, тому що спортсмен дорослішає. Як не крути, результати не можуть постійно зростати. Я на той момент була на піку форми й тоді показала такий божевільний результат. Я сама навіть не очікувала. Весь світ не очікував.

— Ви отримали хороші призові за "золото", вам їх уже виплатили. Куди їх витратили?

— Ще нікуди не витратила. Дуже хотілося відпочити. Я просто травмувалася у Токіо. За три дні до старту я порвала м’яз. То був шок. Прилетіла, не знала, як бути. Оперувати ногу, не оперувати. Багато дивилися ногу, радились із лікарями. Тому ухвалювалося рішення, що з нею робити. А потім хотілося просто відпочити, бо був психологічно тяжкий рік, цілий рік через пандемію. Тож поки до грошей думки не дійшли, ще ніхто їх не чіпав.

— Ви з порваним м’язом стрибали на Олімпіаді? Як це можливо?

— Я досі не розумію, як це зробила. Саме за три дні до змагань було останнє технічне тренування, і під час розбігу порвався м’яз. Я всі ці дні пролежала, навіть не ходила до їдальні їсти. Мені приносили їжу, бо я могла лише ступати на п’яту.

Нога, з якої я відштовхувалася, неможливо було на неї стати. Я бігати не могла. Перша спроба пробігти — це було так, що я не розуміла, що відбувається, тому що мозок просто божеволів. Я намагалася боротися із болем.

Перша спроба — я була на третьому місці. Друга спроба — теж третє місце. Я розуміла, що третя спроба — це останній шанс показати результат. У мене вийшло, хоча й досі я не розумію, як. Мій тренер, лікарі — вони не розуміють, як це можна було зробити. І особливо суперниці.

Я вам можу сказати — вони настільки шоковані, бо вони бачили мене в секторі. Вони бачили, що я нічого в розминці не зробила, щоби виграти. Нічого. Я просто прийшла і пролежала всі колруми.

У нас треба приходити за півтори години зі змагань і проходити два колруми — там ти розминаєшся, тебе відмічають, перевіряють шипування, номери. А я постійно лежала. Я шкутильгала на одній нозі. Приходила, лягала. Вони готувалися, розминалися, пришвидшувалися, щось робили. Я просто лежала. На мене дивилися і вони розуміли, що людина прийшла, і вона нічого не може робити зовсім. Хоча я була лідером сезону багато років. Мої суперниці стежать за мною і знають. Я перевершила саму себе.

— Тобто вони були впевнені, що у вас нічого не вийде?

— Так і було. Після другої моєї спроби представники Алжиру почали гучно плескати своїй дівчинці, тому що у неї були великі шанси виграти. В іспанки теж. Вони завелися, бо розуміли, що мені треба додати 15 см, а я шкутильгаю і нічого показати не можу. Зрештою досвід та знання, мабуть, допомогли.

— Ви здобули "золото" на чотирьох Олімпіадах. Яка перемога була найскладнішою?

— Остання була найскладнішою. Я згадувала 2012 рік, бо у 2010-му в мене народився син, а після народження дітей не всі спортсмени повертаються у великий спорт. Це складно. Я повернулася досить швидко і сама не очікувала, що можу після народження дитини показати такий божевільний результат. Я згадувала цей момент. Був великий стадіон у Лондоні з повними трибунами. Увесь стадіон спостерігав за нашими змаганнями. Я стрибала останньою, але вже було зрозуміло, що я медаліст, що я завоюю "золото". Я попросила трибуни почати мені аплодувати. І весь стадіон, два яруси, почав під мій такт аплодувати. Ви не уявляєте, наскільки це... Ось у мене досі ці спогади та мурашки по шкірі. У мене настільки було піднесення сил, що я досі згадую і думаю, що це все зробила публіка.

— Чим ви займаєтеся поза спортом, поза підготовкою до Олімпійських ігор, світових рекордів?

— Поза спортом — не буває такого, бо завжди знаходяться люди, яких цікавить спорт, як я стрибаю, як я цього досягаю. Я когось консультую. Багато спортсменів просять поради, тому що я техніку відчула через себе, мені є чим поділитися.

— Які плани ставите на майбутнє?

— У мене ніколи не було такого, що хочу досягти рекордів. Я це роблю з великим задоволенням, мені це подобається, і я постійно щось відкриваю нове. Зараз я відкрила для себе, що, виявляється, можна стрибати з таким шаленим болем, можна стрибати, коли нога не працює.

З мене сміються, кажуть: "Ну, отже, можливо все". Тому що я після кожної медалі подумки йшла зі спорту, бо я розуміла — це максимум, треба йти. Я йшла, але потім життя знову приводило мене у спорт. Але всі ці медалі — це не було цілеспрямовано, що я хочу медалі чи гроші. Я не можу з нього втекти, не відпускає мене спорт.

Медіа-партнери
Прямий ефір