Краса проти раку: про соцпроєкт для дітей із онкодіагнозом говоримо з фотографинею Оленою Фоковою

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у світі щорічно діагностують новоутворення у 300 тис. дітей віком від народження до 19 років. Досвід європейських країн доводить, що 75-80% дітей із онкодіагнозами мають шанси знову бути здоровими.

Як морально допомогти дітям та їхнім сім'ям, як підтримати після лікування складного захворювання та інтегрувати у довколишнє середовище, — в ефірі інфотейнмент-шоу "День Вдома" на телеканалі "Дом" розповіла фотографиня із Києва Олена Фокова, засновниця соціального проєкту для онкохворих дітей.

— Розкажіть трохи про сам проєкт, у чому він полягає?

— Я б сказала, що це проєкт для дітей, які одужують. Тому що вони лікуються, потім живуть повноцінним життям і все це не так страшно, як звикли думати в суспільстві. І, мені здається, у нас це табуйована тема дуже часто, оскільки її бояться у суспільстві. Насправді ж, цього не треба боятися.

І ось мені хотілося дуже зробити проєкт, в якому герої моїх зйомок не виглядатимуть так, що їх хочеться пожаліти, а навпаки. Показати їх красивими, сильними. Тому що всі діти, яких я знімала, вони вже сильні особистості зараз. Це дуже відчувається. І мені хотілося показати саме красу їхньої душі.

— А якою є мета проєкту?

— Мета? Показати сильних людей.

— До речі, ми зараз бачимо фото.

— Це була зйомка у Національному інституті раку. Ми працювали з благодійним фондом підтримки дітей із онкозахворюваннями "Краб". І тоді за дві зйомки зняли, мабуть, понад 20 дітей. Із деякими з них продовжуємо спілкуватися, і дехто вже й виріс.

— А як вони реагували?

— Ви знаєте, як діти.

— Тобто просто раділи, що фотографуватимуться?

— Так. Були такі діти, які не хотіли йти, змінювали образи. Ми принесли багато суконь, костюмів.

Ми робимо фокус на дітях. Але я хотіла б сказати ще про батьків, тому що саме вони несуть максимально велике навантаження емоційне та фізичне. Діти, вони дуже позитивні, не розуміють переважно багато чого. Батьки ж розуміють все, і над ними ніби висить такий великий камінь. Тому що лікування тривале. Це навіть не два тижні, можливо рік, два. Постійно треба робити якісь аналізи. І це дуже психологічно тяжко.

— Як ви працюєте над образом дітей? Як вони приходять до вас?

— Не працюю над образом заздалегідь, бо комунікую з конкретною людиною. Ми не одягаємо їм жодних перук, мейку не робимо, нічого. Ми залишаємо їх такими, якими вони є. Вони гарні, розумієте? Я раніше думала, що цей проєкт уже не актуальний. Позаяк, ми начебто дуже толерантні. І здавалося, що я не покажу нового. Ми все знаємо. Але, поговоривши з батьками, виявляється, що ні. На дітей без волосся продовжують на вулицях показувати пальцями. Тобто люди, виходить, не готові приймати людей, які відрізняються від них. Тому я розумію, що подібні проєкти є дуже важливими.

— А як батьки ставляться до вашої пропозиції, як ви знаходите родини, як це відбувається?

— Мені допоміг ось Фонд допомоги онкохворим дітям "Краб", який привів у цей центр, і ми почали працювати з ними.

— Батьки нормально ставляться, якщо ви приходите і кажете, що хочете фотографувати?

— Звичайно. Розумієте, батькам дуже важливо те, що ці 10-15 хвилин, які ми знімаємо, діти живуть повноцінно.

— Щоб вони відволікалися від цього?

— Вони почуваються гарними. Мій проєкт взагалі розпочався з того, що ми познайомилися з Боженою, це дівчинка, яка вилікувалась, та з її мамою. І саме її мати Ярослава ввела мене взагалі в цю соціальну фотографію, навчила, показала.

Спочатку, перед першою зустріччю, я дуже боялася. Тому що на моїх зйомках ми сміємося. І тут, я думаю, а що я жартуватиму? Дитина на той момент хімію проходила. Я жартуватиму, ми сміятимемося? Так. Ми сміялися так само. І я зрозуміла, що так і треба, жити в моменті.

— От і мені здається, що коли ми навіть говоримо про таку тему, треба це якось у позитивному руслі подавати. Звичайно, багато залежить від медицини, але наш настрій також спонукає організм до певних змін. Тому, коли ми розповідаємо такі історії, я дуже радію за дітей.

— У них результати аналізів навіть стають кращими дуже часто.

— Тому все певним чином залежить від того, як ми налаштовані, правильно? Давайте поговоримо ще про фото. Що це за така парочка?

— Божена та Гнат. Діти познайомилися, наскільки я розумію, в Інституті раку. І ось уже кілька років вони дружать, хоча Гнат живе в іншому місті. Божена мешкає під Києвом. І ось вони зустрічаються, спілкуються.

Гнат завжди мріяв грати у футбол, попри те, що у нього не стало однієї ноги, він грає у футбол. А Божена — це саме та дитина, з якою перша зйомка моя відбулася. І Божена завжди мріяла бути моделлю, актрисою. І ось після десь трьох років з першої нашої зустрічі, це був 2019 рік, вона вже знімається у кіно та кліпах. Дуже сильна дівчинка. І продовжує жити.

— І перший досвід, я розумію, був у вас?

— У неї зі мною, а в мене з нею.

— А ви з нею підтримуєте контакт? Ви з багатьма дітьми, які одужали, спілкуєтеся?

— Не з усіма, звичайно. Але з деякими людьми — так. Ми з Тетяною ще працюємо. Моя улюблена модель, Танюша, якій, коли ми познайомилися, близько 16 років було. Зараз їй уже 18. І я її дуже люблю, як модель вона прекрасна. Ми робили фотосесію для виставки, для участі у конкурсах. Я хочу ще соціальну фотографію вивести та артфотографію. Дуже хочеться показати, що немає жодних обмежень.

— Дякуємо вам за таку класну роботу, за те, що ви несете у світ. Це просто дуже круто!

— Думаю, що ми маємо донести суспільству якомога більше інформації, щоби воно якось своє ставлення трохи змінило. Діти повинні рости, бачачи і знаючи, що люди дуже різні бувають. Суспільство має батькам допомагати і психологічно, і фізично. Тому що часто батьки, які стикаються з подібною проблемою, опиняються у повному вакуумі, бо їхні друзі бояться поспілкуватися з ними. Тому що ось у них така трагедія. І відсторонюються. Про це треба говорити, треба спілкуватись. Життя триває, воно йде далі.