Історії жінок, які живуть і творять під час війни: розмова з авторкою книги "ЖінкиUA"

У світ вийшла книга "ЖінкиUA". Її авторка — Доктор Наташа, з перших місяців війни бачила на власні очі, що відбувається з волонтерками та тими жінками, які пережили окупацію. Лікарка слухала їхні історії та записувала до власного щоденника. Так з'явилася книга, де дуже багато реальних історій. Це літопис жіночого життя під час найважчого випробування в країні, розповіла у "Ранку Вдома" сама авторка, практикуючий акушер-гінеколог, волонтерка та спікерка семінарів по жіночому здоров’ю Наталія Лелюх.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Наталя, як ви почали свій шлях в акушерстві та гінекології?

— Це сталося 25 років. Закінчивши медичний університет, я отримала розподіл саме на акушерство та гінекологію. Трошки працювала в пологовому, потім паралельно в приватних клініках. Згодом я зрозуміла, що це не можна поєднувати. Бо на прийом записували на три місяці вперед, а коли в цей самий момент породілля народжує, ти скасовуєш прийом та їдеш у пологовий. Звісно через це виникали конфлікти, тож я відмовилася від такої практики. Я перейшла виключно на прийом та й досі так працюю.

— Як ви почали волонтерити?

— Все почалося з 2013 року. Я була лікарем Майдану, ми працювали нашою бригадою на бібліотеці на Грушевського. Потім була Фролівська, потім фонд "Свої". До цього ще був фонд "Таблеточки", де ми також збирали кошти на діточок. Тобто ця діяльність мене постійно супроводжувала. Звісно з початку повномасштабного вторгнення це стало частиною життя.

— З якими викликами стикалися під час волонтерської діяльності під час війни? Як це вплинуло безпосередньо на вашу роботу?

— Є два світи. Є світ акушерства-гінекології, де чудові жінки з посмішками, з красивими животиками, з радісними новинами. Другий світ — це світ щойно деокупованих територій, де багато горя. Звісно там є і радість, але через сльози. Я б з'їхала з глузду, якби займалася чимось одним.Втриматися допомогло волонтерство, робота, моя особиста історія з народженням дитини.

— Ви написали книгу "ЖінкаUA". Що вас підштовхнуло до такої діяльності?

— Пишу я давно, майже щодня. Є така звичка описувати те, що сталося протягом дня. Як щоденник. Спочатку це був живий журнал, потім це сталося в Facebook. Потім з'ясувалося, що це комусь цікаво читати. Я не планувала писати саме книжку. Збирала просто матеріал, але коли я написала один з постів на весні, який здавався дуже простим, то отримала понад 4 000 відгуків. Люди писали мені, що пора писати книгу. Тож я вирішила таки написати її. По суті, це збірка есеїв та віршів, які пов'язані з моїми виїздами, з моєю роботою, з волонтерською діяльністю. Це також історії жінок, які мені зустрічались на цьому шляху.

— Які історії ви б хотіли виділити?

— Це таке складне питання, тому що насправді виділити складно. Можу пригадати історію, яка не увійшла до книги. Ця історія пов'язана з виїздом на Чернігівщину, а саме у Ягідне. Ми там були через тиждень після деокупації перший раз. Там було багато всього. Одна з історій пов'язана з подружжям. В селі був чоловік, у якого була онкологія.  Росіяни намагалися засунути його в підвал, але він не міг ходити. Його побили й примушували співати, стоячи на колінах, гімн Росії. Коли ми приїхали, то до нас за допомогою звернулася його дружина. Попросила оглянути чоловіка, бо йому погано, це лежачий хворий. Звісно, я розуміла, що це більше про психічний стан, але я пішла до нього.

Коли ми зайшли в хату, то мене вразила чистота у тому будинку. Попри те, що там був лежачий хворий, там було дуже чисто. Він не хотів говорити зі мною при дружині, аби її не травмувати. Дружина вийшла з кімнати й ми довго говорили. Мені закарбувалася ця історія, як приклад зразкових стосунків.

Ці стосунки чоловіка і дружини в дуже складних зовнішніх умовах свідчили про те, як вони одне одного берегли. Звісно вони пригадували, як зустрілися, як вони прожили все своє життя, як їм було добре. Він прожив ще після цього 4 місяці, ми до нього кілька разів приїжджали. Ця історія щемлива. Я просто ними любувалася. Бо між людьми збереглися теплота та любов, адже пережити такі іспити дуже складно.

— Як, на вашу думку, книга може вплинути на читача?

— Це історії більше про жінок звісно, але вони будуть цікавими й чоловікам. Це історії про життя. Там є історії про наші поїздки на схід, у деокуповані села. Одну з них пригадаю. Тоді якраз випав перший сніг, ми ідемо в полі, а за машиною біжить жінка. Ми зупиняємося, я виходжу, бо думала, що їй потрібен був лікар, чи можливо якісь ліки. Втім, я помилялася. Вона добігає, захекана й дістає в'язані шкарпетки, які просить передати нашим хлопцям. Вона сиділа в окупації й плела ці шкарпетки, аби не зійти з розуму.

Тобто вона не за ліками бігла, вона не бігла за допомогою, вона бігла віддати шкарпетки хлопцям, які вона в'язала, сидячи в окупації. Такі історії надихають, їх багато в книзі. Усі ми вигораємо, тож нам потрібно історії, які нагадають заради чого ми живемо та боремося.

Всі хто читав книгу, кажуть, що справилися за одну ніч. Одна ніч сліз, ода ніч радості та натхнення. Мені здається, що це лікувальне, помічне. Поплакати й зрозуміти, що є заради чого жити, заради чого варто пройти складні випробування. У нас є заради чого залишатися живим і, можливо, ставати щасливим.

— Книга гарно ілюстрована. Хто над цим працював?

— Так, це фотографії наші. Більшість з них зробила моя подруга, про яку я пишу в книзі. Це Олена Масоріна. Ми ще з нею спеціально їздили у найбільш віддалені місця, та фотографували дівчат для того, щоб це були реальні жінки та реальні історії.

— Якими своїми здобутками в житті ви пишаєтеся?

— Я пишаюся тим, що мені довіряють мої пацієнтки. Коли мої дівчата пишуть, що вони здорові, що в них все добре. Коли мені першій пишуть про вагітність і скидають фото позитивного тесту, а потім розповідають чоловікові. Тобто цей рівень довіри моїх пацієнтів, моїх друзів, це, напевно, те, заради чого вартувало жити. Звісно, я пишаюся й своїми дітьми, а їх у мене троє.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

• Культурна дипломатія та написання збірки "Я (не) знаю, як про це писати": розмова з письменницею Іреною Карпою 
• Відреставрована стрічка Параджанова "Колір гранату" виходить на широкі екрани: розмова з директором "Артхаус Трафік" 
• Хаб інклюзивного TikTok: про навчання підлітків з інвалідністю розповіла уповноважена президента України з прав дитини 
• Документальне кіно "1% війни": режисер стрічки розповів про евакуацію цивільних із прифронтових територій
• Книга "Жмур" від військового: розмова із захисником Олександром Ябчанкою