Дівчата в боксі: "Утро Дома" з олімпійської спортсменкою Анною Лисенко

Анна Лисенко обрала для себе непростий спорт і досягла в ньому хороших результатів. На останній Олімпіаді в Токіо дівчина увійшла до чвертьфіналу з боксу. Анна з дитинства була небайдужа до єдиноборств. Особливу роль у своїх успіхах Анна відводить тренеру — понад 10 років вона працює з ним у тандемі.

Чому спортсменка присвятила свій виступ на Олімпіаді мамі та про що ще вона мріє — розповіла Анна Лисенко в ефірі програми "Утро Дома".

Ведучі — Анастасія Касілова та Костянтин Октябрський.

— Ти дуже красива, ніжна дівчина. Чому бокс?

— Я займалася танцями, музикою, малюванням, але завжди подобалися єдиноборства з дитинства. Дзюдо, карате, тхеквондо хотіла займатися, і боксом теж, бокс завжди дуже подобався.

— Чому подобався?

— Напевно, такий характер у мене напористий, бойовий в якихось моментах. Тобто якось направляти цю енергію активну кудись треба було, і подобалися єдиноборства.

— Перед виступом на Олімпіаді ти сказала, що присвячуєш цей виступ своїй мамі. Ми знаємо, що її понад пів року немає, ми дуже тобі співчуваємо. Скажи, а як твоя мама поставилася до того, що ти вирішила займатися боксом, що вона сказала тоді?

— Моя мама завжди мене підтримувала в будь-яких моїх починаннях, тому завжди за мене була горою. Була, є і буде.

— Це правда, що твій тренер із тобою від самого початку займається?

— Так, це мій перший тренер. Він мене тренує понад 10 років — 12-13 десь. Я прийшла на бокс у 17 років. Мені пощастило, що я потрапила саме до свого тренера — Саленко Олександра. Відразу в нас все пішло і ми дійшли до Олімпійських ігор.

— Тренер має бути в курсі всього, що у тебе відбувається в житті. На особисте життя він впливає?

— Він завжди підтримує, якщо є якісь труднощі, якщо потрібно — порадою, справою. Це як сім’я — такі близькі стосунки. Звичайно, я вважаю, що тренер має обов’язково бути в темі всього, що відбувається, тому що це прямо пропорційно впливає на підготовку. Тому потрібно знати та розуміти, що відбувається зі спортсменом поза залою.

— Ти йшла до Олімпіади 10 років і навіть відмовилася від професійних боїв.

— Я розуміла, що мені, в принципі, це не треба, це порушуватиме підготовку до Олімпіади.

— Олімпіада — це так важливо для тебе?

— Важливо, звичайно. Це мрія будь-якого професійного спортсмена, олімпійця, який виступає. І я раніше виступала не в олімпійській ваговій категорії, але для Олімпіади перейшла вище, тобто, у мене недовага в своїй ваговій категорії. Але заради Олімпійських ігор ми виконали непростий шлях, важко було, тому що там всі дівчата побільше, але заради мрії...

Можна було, звичайно, ганяти ще більше, але це складніше, тому що там 60 кг, а це для мене дуже складна вага, тому я б не змогла відразу. Раніше 64 кг було.

— Ви працювали над набором цієї м’язової маси. Після виступу зберігаєте її?

— М’язи втрачаються швидко, тому й потрібно постійно підтримувати форму, качатися. Зараз мають ввести нову вагову категорію в Олімпіаді. Сподіваюся, що це буде 66 кг, тому що ми плануємо виступати трохи нижче вже. Якщо зроблять категорію 66 кг — ми будемо дуже раді, й перейдемо в більш комфортну вагу.

— Що ти відчула, коли отримала ліцензію?

— Радість, звичайно, відчула, довгоочікувану радість. Це такий довгий шлях, плюс ще у нас призупинили ліцензійний турнір, який був у березні минулого року в Лондоні. Призупинили і перенесли на цілий рік.

— Ти ж єдина жінка-боксер від України, яка брала участь в Олімпійських іграх?

— Так, у нас п’ять вагових категорій, але відібрали лише мене.

— Ти вийшла в чвертьфінал, і це крутий результат. Але їхала ти за медаллю.

— Звичайно, метою була медаль, але, на жаль, за жеребкуванням так випало. Перший бій я виграла, і на наступний бій виходила з боксеркою з Туреччини, яка згодом стала олімпійською чемпіонкою.

— Як ти поставилася до такого результату? Почали з тренером працювати над помилками чи залишила час, щоб пожаліти себе?

— Жаліти себе небажано. Іноді, звичайно, хочеться, і так виходить, що починаєш десь жаліти. Але так не потрібно. Так, відпочивати потрібно, відновлюватися потрібно, але жаліти сильно не можна.

— Коли ви плануєте розпочати підготовку до наступних Олімпійських ігор?

— Незабаром вже почнемо. Три роки швидко пролетять.

— Є у тебе якісь цілі та мрії, які не пов’язані зі спортом?

— Звісно. Добудувати будинок, який мама почала будувати. Це наша мрія. І звичайні речі — квартира, сім’я.

— Коли йде така підготовка, є час будувати відносини, сім’ю?

— Звичайно, все можливо, але часу, насправді, мало. Але є такі приклади сімейні, які можуть це все поєднувати.

— Який твій звичайний розпорядок дня в період підготовки? О котрій підйом?

— Найчастіше це о 6:30-7:00 підйом. Потім сніданок, збираюся і на тренування йду. Тренування може бути на 8:00-8:30. Це перше тренування. Друге тренування може бути на 17:00. Тобто є час приїхати з тренування, пообідати, відпочити, поспати годинку десь, відновитися трохи, і на вечірню.

І так всі три роки. Вихідний — неділя. Є ще збори. У нас є збори на Олімпійській базі в Конча-Заспі, ми там перебуваємо по дві-три тижні в середньому. Там у нас більш щільний графік і зовсім немає часу, щоб кудись там виїжджати.

Мета є — йдемо до неї. Є якісь жертви, звичайно ж. Усі професійні спортсмени жертвують багато чим заради перемог.