Головна
Публікації
Україна
Культура
Видатні українські перекладачі: життя та діяльність поліглотів Агатангела Кримського та Григорія Кочура

Видатні українські перекладачі: життя та діяльність поліглотів Агатангела Кримського та Григорія Кочура

21 Серпня / 2024

Джерело: Телеканал “Дім”

Він знав понад 60 мов і, як сам жартував, легше було перерахувати мови, яких не знав, ніж ті, якими володів. Він народився на Волині у російськомовній родині, але став українофілом. Він є співзасновником Української академії наук. Агатангел Кримський був генієм і феноменальною особистістю, а став жертвою сталінських репресій за свої дослідження історії української мови.

Певний час помічником Агатангела Кримського працював Григорій Кочур — перекладач, який володів понад 30 мов. Він пройшов радянські табори, проте ув'язнення стало для нього періодом творчості. Ліна Костенко казала, що Григорій Кочур — це людина, яка знала все.

Про життя і праці унікальних українських науковців і поліглотів у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою говорять:

дослідниця спадщини Агатангела Кримського, кандидатка історичних наук Оксана Василюк,
професор, доктор фізико-математичних наук, лауреат премії імені Григорія Кочура Максим Стріха,
письменник, дипломат, лауреат і голова Комітету премії імені Григорія Кочура Сергій Борщевський.

Українофіл без жодної краплі української крові

15 січня 1871 року у місті Володимир-Волинський народився Агатангел Кримський. Батько, вчитель історії та географії, був кримським татарином, а мати походила з польсько-литовського роду із Білорусі. Прадід був муллою у Криму, а потім почав сповідувати християнство. В родині розмовляли російською мовою.

"Батько мій з кримських татар, мати — полька з Литви, значить жодної краплини української крові у мені немає, але коли я почую звуки української пісні, то вони мене доводять аж до сльози", — писав пізніше Агатангел Юхимович.

У три роки Агатангел Кримський уже вмів читати і не розлучався з книжками. Через два роки батьки віддали його до школи, через 5 — перевели на навчання до протогімназії в Острогу, а потім до Києва.

Будинок родини Кримських у Звенигородці (Черкащина), куди вони переїхали

Особливий вплив на становлення особистості і наукових інтересів Агатангела Кримського справило навчання у Колегії Павла Ґалаґана.

Продовжив навчання він у Лазаревському інституті східних мов у Москві. На отриману після завершення навчання спеціальну стипендію від інституту два роки прожив у Сирії та Лівані, опановуючи арабську мову. Опісля викладав у Лазаревському інституті, а у 1901 році очолив кафедру арабської лінгвістики. За роки роботи у Москві Кримський підготував і видав цілу бібліотеку підручників із арабістики, історії ісламу, вивчення Корану та інших напрямків мовознавства. У 30 років здобув звання професора.

Його бібліотека нараховувала майже 50 000 томів, і він перевіз її до Києва, коли вирішив покинути Москву, щоб взяти участь у створенні Української академії наук.

Залишив нам українську Академію наук, а ми його майже забули

Після жовтневого перевороту 1917 року і приходу до влади в Росії більшовиків Агатангел Кримський повернутися в Україну і долучився до створення під егідою гетьмана Павла Скоропадського Української академії наук. У Києві він обійняв посаду неодмінного секретаря Академії наук і зробив великий внесок у її створення та розвиток.

В Українській академії наук Агатангел Кримський також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабської та іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну й правописну комісії. Агатангел Кримський відповідав і за пошук кадрів та долучення науковців як штатних працівників. Усе це відбувалося за умов політичної нестабільності, відсутності системи академічного сходознавства в Україні та тотального браку кадрів, адже всі фахівці виїжджали до Москви чи Санкт-Петербургу і мало хто погодився б працювати в такий важкий час "за ідею".

"До кінця 20-х років, поки Академію не зламали об коліно у 1929 році, її дійсно рятував Кримський. Те, що вона існувала і взагалі вижила — це заслуга Кримського", — говорить лауреат премії імені Григорія Кочура Максим Стріха.

З приходом більшовиків існування Академії було поставлене на межу виживання. Кримський випрошував пайки та одяг для співробітників, разом з ними заготовляв дрова для опалення приміщення, де було так холодно, що замерзало чорнило. Саме завдяки Агатангелу Кримському вдалося зберегти Академію від знищення, а згодом розширити її та збагатити книгозбірню.

Посвідчення Агатангела Кримського, дійсного члена Академії наук УРСР, 1939 рік

Чим так сильно зачарувала Кримського українська мова

Знаючи понад 60 мов, Агатангел Кримський все ж закохався в українську. Зачарування глибиною і красою солов'їної прийшло до нього під впливом Михайла Драгоманова та Павла Житецького.

"Він писав, що для нього це був свідомий вибір після того, як прочитав передмову Михайла Драгоманова. Він вирішив, що українство — це те, що йому цікаво і що йому до душі. Перший його надрукований твір-переклад був у 1899 році, тобто йому було 18 років. Це був переклад вірша Івана Нікітіна "Ранок на березі ставу", надрукований у львівському журналі "Зоря", — розповідає дослідниця спадщини Агатангела Кримського, кандидатка історичних наук Оксана Василюк.

Дуже багато Агатангел Кримський перекладав українською східних поетів, працюючи при цьому з оригіналами. У багатьох випадках це були перші в Європі переклади тих чи інших творів. Завдяки його майстерним перекладам зазвучали українською зокрема шедеври Омара Хайяма, Фірдуосі, Сааді, Гафіза та інших.

"Наприклад, Іван Франко брав для перекладу [українською] вже перекладені твори німецькою, польською чи французькою. Він познайомився з Кримським через листування і у 1890 році пропонував тому якнайбільше перекладати східних поетів з оригіналу, оскільки, як він пише, у найближчі 100 років, напевно, не знайдеться людини, яка б це могла зробити. Цей лист зберігся", — додала Василюк.

Збірка поезій "Пальмове гілля. Екзотичні поезії" вмістила вірші Кримського та його переклади арабських поезій українською мовою. Її вважають унікальною пам'яткою літератури. Іван Франко у 1910 році назвав Агатангела Кримського "високоталановитим поетом" і "дуже оригінальним повістярем".

"Я зрозумів, що мушу бути українофілом — це я зрозумів цілком свідомо. І от я жадібно ухопився за українство. Кожнісіньку вільну від "офіційних занять" часину я присвячував Україні. Перша ознака національності є мова — я й нею найперше заклопотався, пильно читав усякі книжки, особливу вагу звертав на етнографічні матеріали, перечитав усякі філологічні праці", — писав Агатангел Кримський в автобіографії.

Як дослідник мов, Агатангел Кримський відстоював тезу, що українська мова існувала вже в XI столітті "як цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця". Результати своїх унікальних досліджень на цю тему науковець виклав, зокрема, у працях "Українська граматика" та "Нариси з історії української мови". Думки Агатангела Кримського йшли всупереч офіційно встановленій в СРСР тезі про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів і трьох братніх мов: російської, української і білоруської".

Чи був Агатангел Кримський закоханий у Лесю Українку

У житті й творчості Агатангела Кримського неабияку роль відіграли взаємини з Лесею Українкою. Між ними було тісне листування та ходять чутки про нерозділене кохання. Мовляв, письменниця не відповіла йому взаємністю, натомість присвятила драму "В катакомбах".

Познайомились митці ще підлітками, адже обоє родом з Волині. Далі Кримський навчався в колегії Павла Ґалаґана в Києві, яка розташована на вулиці Богдана Хмельницького, 11. Трохи нижче, на Богдана Хмельницького, 5, знаходиться театр Бергоньє (нині Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки), в котрому Леся читала свої вірші. Студенти колегії ходили на подібні заходи.

"Вони затоваришували і почали листуватися, але точно сказати про почуття Кримського неможливо. Його спогадів саме про це немає", — каже кандидатка історичних наук Оксана Василюк.

Листувалися Агатангел Кримський та Леся Українка довго, але часом з великими перервами. Леся завше називала його "дорогим товаришем". До речі, її листів збереглося більше, ні його. Разом із листом Леся відправляла рукописи нових віршів і просила перевірити, чи немає у них чогось недоладного з погляду "побутово-історичного".

Тим часом особисте життя Агатангела Кримського було заповнено клопотами про брата й сестру, а пізнє одруження не принесло родинного щастя. Напівсліпий, немічний i самотній вчений потребував допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього етнограф Микола Левченко.

У 1929 році, коли почалися арешти, які завершилися інспірованим НКВС процесом над "Спілкою визволення України", Левченка разом із багатьма іншими працівниками академії репресували. Перед цим він своїм свідченням врятував Кримського від арешту. Етнограф сидів у тюрмі, не витримав психологічного тиску і повісився. У Миколи була вагітна дружина. Коли вона народила хлопчика, Агатангел Кримський одружився з нею, усиновив дитину і дав їй своє прізвище. Згодом Микола Кримський передав для Володимир-Волинського історичного музею особисті речі батька-поліглота — театральний бінокль, перо та канцелярське приладдя.

Тоталітарному режиму не потрібен геній, який не прославляє вождя

Агатангела Кримського не оминула доля багатьох талановитих учених та митців, яких сталінська тоталітарна машина винищувала за свободу мислення та неприйняття догм, які диктувала компартійна верхівка. Спочатку його поступово відсторонили від роботи в академії на близько 10 років. З 1930-го його твори було заборонено.

У 1939 році академіка реабілітували, проте у 1941 році постановою НКВС без жодних доказів звинуватили у тому, що він був "ідеологом українських націоналістів, який упродовж років очолював націоналістичне підпілля". Людину, яка володіла унікальними знаннями і зробила неоціненний внесок у розвиток науки, заарештували і відправили етапом у Казахстан. Там, у кустанайській в'язниці НКВС, 25 січня 1942 року Агатангел Кримський помер. За однією із версій дослідників, це сталося не лише від фізичного виснаження і хвороби, а через тортури, яким його піддавали.

У 1970 році ім'я Кримського внесли до затвердженого XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу.

Перекладач, який володів понад 30 мовами

Наприкінці 1920-х років помічником Агатангела Кримського був ще студент Григорій Кочур. Він народився у селі Феськівка Чернігівської області 17 листопада 1908 року. Навчався в Київському інституті народної освіти — так тоді називався Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Викладачі Григорія Кочура — професори Степан Савченко, Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов — ще на першому курсі звернули увагу на здібного студента, тож стали залучати до співпраці.

Кочуру запропонували взяти участь у перекладах до антології нової французької поезії (1930), а потім хрестоматії "Антична література" (1935). Під час спільної роботи над "Антологією нової французької поезії" Григорій познайомився з неокласиками Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом, Михайлом Драй-Хмарою.

"Уявіть собі еру, коли не було інтернету, не було Google, і вам треба знайти довідку про якогось забутого книжково ілюстратора XIX століття чи письменника XVIII століття. Ви дзвоните Кучеру і він вам усе розповідає", — розповідає лауреат премії імені Григорія Кочура Максим Стріха.

Після закінчення університету Кочурові через загострення політичних репресій 30-х років довелося виїхати викладати в Молдову (Балта, Тираспіль). Згодом викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах, завідував кафедрою західної літератури та теорії літератури (Вінницький педагогічний інститут).

"Він перекладав із 30 мов. Це не означає, що він усіма ними вільно розмовляв, але усіма читав. А ще він прекрасно знак культурний контекст", — додав Максим Стріха.

Арешт і табори

З початком війни інститут евакуювали, родину Кочурів відрядили до Полтавського педагогічного інституту, а через кілька тижнів Полтаву захопили німці.

У 1943 році Григорія Кочура та його дружину звинуватили в "українському буржуазному націоналізмі" й засудили до 10 років таборів, заборонивши покидати північну автономну республіку Комі (північно-східна Азія). В Інтинському таборі Кочур виконував каторжні роботи на шахтах, але навіть у тих умовах він перекладав, писав власні вірші, вивчав мови та залучав до поетичного перекладу співтабірників.

Від рідних і друзів ув'язнені одержували чимало книг різними мовами. Зокрема, одному москвичу надіслали том поезій Едгара По. Він був розчарований, бо сподівався одержати якийсь цікавий роман, тож віддав цю книгу Кочурові. З неї Кочур і переклав тоді "Ворона" українською.

Після звільнення у 1953 році та реабілітації (1962) подружжя Кочурів повернулося в Україну й оселилося в місті Ірпінь під Києвом.

Листа-протест на захист української інтелігенції

Деякі переклади, котрі Кочур надсилав в Україну, потрапили до друку, тож у видавництвах його вже знали. До того ж допомагати реабілітованим у ті часи стало популярним.

Особливо важливим для Григорія Кочура було відновлення спілкування з Максимом Рильським. Разом вони замислювали й укладали нові збірки поетичних перекладів, зокрема підготували видання творів Тувіма, Верлена (утрьох із Лукашем), антології чеської та словацької поезії.

Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції 1965 року Кочур серед 139 авторів підписав "Лист-протест 139" на ім'я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів над українською інтелігенцією. Листа з підписами було передано адресатам у квітні 1968 року.

"Він був відважним і насправді прекрасно розумів, які наслідки це матиме, особливо враховуючи його минуле. Він начебто стояв осторонь політики і, на відміну від інших, не друкувався у самвидавських журналах. Але сама його роль фактично інтелектуального центру шістдесятництва ставила його під удар. А роль його була надзвичайно великою. Навколо нього гуртувалися всі", — розповідає Максим Стріха.

Після невеликої паузи почались адміністративні репресії проти підписантів. Україною поширювали чутки про існування терористичної бандерівської організації, котрою керують західні спецслужби. Одним із провідників цієї організації називали Аллу Горську.

Згодом деякі з підписантів під адміністративним тиском відмовилися від своїх підписів та публічно засудили свої дії. За це їх поновили у Спілці письменників УРСР. Кочура ж за другої хвилі репресій у 1973 році виключили зі Спілки — попри тиск, не дав потрібних КДБ свідчень. Його прослуховували і практично позбавили можливості публікуватися.

"Не маючи жодних шансів, що його колись знову надрукують, він все одно продовжував працювати. Часом його друкували, бо друзі підписували його твори своїм іменем, а потім віддавали йому гонорари. Це був спосіб врятувати", — додає Максим Стріха.

В українській літературі навіть існував термін "позичити ім'я" для такої процедури.

У 1979 році Кочуру дозволили друкуватися, однак без згадок у критиці. Тільки 1988 року його відновили у Спілці. 1989 року видали невелику збірку його віршів "Інтинський зошит" — табірну поезію з царства "дротяного дракона". 1991 року — том вибраних перекладів "Друге відлуння".

У 82-річному віці Григорій Кочур отримав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі та Чехії (1992). Він прожив важкі 86 років і помер 15 грудня 1994 року в Ірпені.