"Як мінімум — застій, а в принципі — деградація": про перспективи російського нафтовидобутку говоримо з Михайлом Гончаром

Чи зможе Росія подолати нафтове ембарго? Чи врятують Китай та Індія російську нафту від світового забуття? Яке майбутнє чекає на російську нафтовидобувну галузь? Ці теми в інтерв'ю в межах марафону FREEДОМ на телеканалі UA обговорюємо з президентом Центру глобалістики "Стратегія XXI", експертом з питань міжнародної енергетики та безпеки Михайлом Гончаром.

— Наскільки критичне для російської економіки ембарго, запроваджене Європейським Союзом на російську нафту?

— Критичне, але це не означає, що воно спрацює одразу ж наступного дня після його введення наприкінці травня.

Якщо ми беремо доходи РФ від енергетичного експорту, то основним [фінансовим] двигуном російської агресії є нафта і нафтопродукти. Це 70% всього енергетичного експорту. Так, є ще кам'яне вугілля, є природний газ, є трохи електроенергії. Але найголовніша рушійна сила, яка приносить нафтодолари, — це нафта і продукти переробки.

Так, останнім часом ціна на нафту на світових ринках йшла вгору. І, відповідно, Росія, продаючи менше нафти, отримувала доходи не менше, а то й більше. Але це явище тимчасове. І вже ціна починає йти вниз.

Основні гравці на нафтовому ринку — Росія, Саудівська Аравія, США, Іран та Венесуела. Головним стратегічним партнером для Саудівської Аравії завжди були Сполучені Штати. Іран та Венесуела — політичні союзники Кремля. Але навіть вони дуже стурбовані російським підходом щодо демпінгу цін. Із початком санкційної політики Росія змушена давати дисконти (знижки, — ред.) на свою експортну нафту марки Urals. А це означає, що тоді купують більше російської нафти та менше іранської чи венесуельської. І починається боротьба, і закляті друзі перетворюються на досить небезпечних конкурентів для російського експорту. У цьому сенсі все, що працює на скорочення ніші російської нафти, працює на скорочення нафтодоларів РФ, які є двигуном російської агресії.

— Іран пообіцяв Росії сотні безпілотників, але угода зірвалася. Чи це могло бути пов'язане з розбіжностями з приводу нафти?

— Цього не можна виключати. Тому що Ірану зараз дуже важливо показати свій конструктивний підхід, щоби позбутися американських санкцій та відновити свої позиції на глобальному нафтовому ринку. Хоча режим у Тегерані та режим у Москві — споріднені душі, проте дружба дружбою, а нафтові інтереси — нарізно.

І в Ірані розуміють, що здійснивши таку угоду (надання безпілотників Росії, — ред.), буде складно розраховувати на поблажливе ставлення Сполучених Штатів до перегляду санкцій щодо Ірану.

З Вашингтону ненав'язливо кілька разів прозвучало, що США зацікавлені, щоб нафти на світовому ринку було більше. Розрахунок був на іранську та венесуельську нафту.

Тож не треба недооцінювати іранську дипломатію. Історія дипломатії Ірану та Персії налічує як мінімум 2,5 тис. років. Вони можуть досить глибоко продумувати свої кроки заради довгострокової вигоди, а не зірвати невеликий куш у вигляді кількох сотень безпілотників, за які вони отримають не такі великі гроші у порівнянні з тим, що вони можуть отримати, якщо їм вдасться відновити свої позиції на глобальному нафтовому ринку. Тому угода могла бути, але навряд чи буде.

— А американські нафтовидобувні компанії можуть допомогти покрити дефіцит нафти на ринку?

— Америка зараз із виробництва та видобутку нафти є лідером у світі. Вона вже перевершила Саудівську Аравію та Росію. Але водночас вона є як експортером, так й імпортером нафти. Але може вийти на показники та стати експортером і взагалі відмовитися від імпорту.

Хороша новина для нас і погана для росіян: днями американська адміністрація скоригувала свій підхід для своєї нафти. І з 2023 року знімаються всі фактори, що гальмують [зі збільшенням видобутку нафти]. Це вже зараз впливатиме на світовий нафтовий ринок. Навіть просто наміри дають ринку позитивний сигнал.

Думаю, що в сукупності — і європейські дії щодо часткового нафтового ембарго, і американські, і спільні із Саудівською Аравією, Іраном та Венесуелою — все це дасть кумулятивний ефект зниження ціни.

А те, що Росія може діяти навмисне і перекрити нафтовий кран, як і газ, у цьому, гадаю, сумнівів ні в кого не залишилося.

Росія вже почала шкодити Казахстану протягом останніх місяців. Казахстан — досить серйозний гравець, його, звичайно, не порівняти з Саудівською Аравією чи Росією, і навіть Іраном, проте дуже серйозний гравець із зростаючим обсягом нафтовидобутку. І він конкурент.

Росія давно косо дивиться на обсяги нафти, яка видобувається в Казахстані. Тому там нафту видобувають переважно західні компанії та китайські. І казахстанська нафта все більше конкурує із російською, особливо на європейському ринку. А в традиції Кремля конкурентів треба знищувати.

Ось росіяни не випадково протягом цих місяців уже тричі намагалися зривати нафтовий експорт Казахстану, який має вихід на світовий ринок лише через Росію. Отже, тут ми ще побачимо кипіння пристрастей.

Невипадково і йде таке політичне напруження навколо Казахстану з боку Росії — вони готують підґрунтя до усунення конкурентів під тим чи іншим приводом.

— Чи зможе Росія компенсувати втрату європейського ринку за рахунок Китаю та Індії?

— Тільки ситуативно. Тому що на Китай йде інша нафта, це не та нафта, що йде на європейський ринок. Це нафта зі східносибірських родовищ, що експортується нафтопроводом "Східний Сибір — Тихий океан". Вона і називається інакше — ESPO. Тобто це інший сорт нафти.

А транспортування нафти марки Urals із чорноморських та балтійських портів до Китаю та Індії — не надто прибуткова справа.

Так, за високої ціни на нафту і знижок, які Росія пропонує для імпортерів — для Китаю і особливо для Індії — це вигідно. А так, Urals дуже мало потрапляла на ринки цих країн.

Тут йдеться про ситуативний період. А якщо говорити про масштабний експорт, тоді необхідно створювати нову нафтотранспортну інфраструктуру, яка вивела б родовища сибірської нафти на азіатський ринок.

Якщо говорити про західносибірську нафту чи Волго-Уральський нафтогазоносний басейн — ці родовища себе вичерпали. Так, там ще багато нафти. Але проблема в тому, що її видобували варварським способом. Горизонти занадто заводнені, і видобуток нафти супроводжується виходом великих обсягів води, яка була туди закачана ще з радянських часів, коли головне було швидше взяти.

А нафта Півночі, Заполяр'я, особливо арктичних регіонів — важковидобувана, її важко добувати там. Особливо за умов санкцій, коли немає доступу до західних технологій.

Так само дуже складно і дорого побудувати відповідний нафтопровід із району Таймиру, Ямалу до Китаю.

Отже, навіть якщо щось виходитиме, то на це піде не рік, не два і не п'ять. Це добрий десяток років, щоб звести подібну систему з Арктики до Китаю з урахуванням усіх кліматичних умов та рельєфів.

— Що чекає на російську нафтовидобувну галузь?

— Як мінімум — застій, а в принципі — деградація. Згадаймо 1990-ті роки, пізній радянський час, коли пішов спад цін на нафту, і потім уже в пострадянській Росії сталося обвальне падіння нафтовидобутку. На початку 1990-х йшлося навіть про те, що Росія може з експортера нафти перетворитися на імпортера.

І така траєкторія може повторитись. Тому що, з одного боку, вони мають старі вичерпані родовища Волго-Уральського регіону, Західного Сибіру, а з іншого боку, мають Східносибірські родовища й Арктичні родовища, які вони не можуть нормально освоювати. Собівартість видобутку нафти там зовсім інша, вона набагато вище, ніж видобуток у традиційних регіонах.

Росія у видобутку діє як хижак — прийти, урвати, зірвати, закинути, не звертати уваги на екологію.

Тому в умовах жорсткого санкційного режиму та відсутності доступу до західних технологій (а китайські технології їх не замінять) російський нафтовидобуток, як і газовидобуток, приречений на подальший занепад.

Читайте також: Російські газ та нафта для Європи — найближчі перспективи: інтерв'ю з Михайлом Гончаром