Військові прохають нас не плакати, а цінувати кожен день: інтерв'ю зі співачкою TARABAROVA

Українська співачка Світлана Тарабарова (TARABAROVA) разом із музикантом Максом Пташником презентували чуттєву й проникливу композицію про війну та захисників "Азовсталі" у Маріуполі.

Про історію створення композиції "Бо ти моя Азовсталь" виконавиця розповіла в інтерв'ю у програмі "Ранок Вдома". Також Світлана Тарабарова поділилася, як її родина переживає війну.

Ведучі — Юрій Критенко та Анна Кузіна.

— Розкажіть про вашу нову пісню "Бо ти моя Азовсталь". Хто над нею працював, як виникла ідея написати таку композицію, і який меседж ви хочете донести людям цим синглом?

— Дуже рада вас бачити навіть онлайн. Дякую, що допомагаєте нам, артистам висвітлювати такі важливі теми. Щодо пісні — це насправді випадковість. Мій друг музикант Макс Пташник написав її, коли всі ми переживали за хлопців, які перебували на території заводу "Азовсталь".

Пам'ятаєте, як декілька тижнів тому розривалося серце? Він мені подзвонив і просто у слухавку почав співати. Я плакала, і кажу: "Макс, цією енергією треба ділитися з людьми, бо не тільки наші серця розриваються від болю, а серце кожного свідомого українця".

Я була в Хорватії, готувалася до виконання гімну України з футбольною збірною. І між підготовкою просто натиснула на диктофоні, записала свій голос, і вже на наступний день ми випустили пісню. А зараз презентуємо відеокліп.

Це такі слова: "Ти найцінніша надія, бо ти моя "Азовсталь". Всі ми зараз виглядаємо як завод: стіни сірі, подряпані. Ми намагаємося триматися, і ми витримаємо.

Але всі ми зараз — це біль, помножена на віру і надію. Тому всі ми з вами зараз — "Азовсталь".

Пісня допомагає трішки скинути стрес. Ви слухаєте її, плачете, дивитеся кліп, плачете, потім знову починаєте вірити у щасливе майбутнє для кожного з нас, для кожного українця. У вас починають набиратися сили.

От прямо зараз, наприклад, я з вами спілкуюся просто неба, завдяки нашим захисникам. І я можу спокійно бути вдома з дітьми, не боятися бути тут. Тому ця пісня присвячується не тільки всім українцям, а, найперше, всім нашим захисникам. 

— Як взагалі в такий складний час вам пишеться. Як знаходите сили, щоб писати? Звідки ви берете енергію?

— Насправді, зараз кожен на своєму фронті. Музиканти, наскільки я знаю, дуже класно пишуть, коли є драма, розривається серце. Я не з таких людей. Я люблю писати про добро, світло, про любов.

А вся ця важка ситуація, історія і війна…мені дуже боляче. Я просто вже навчилася це робити.

З 2014 року, в 2015-му я випустила цілий альбом, який називається "Вірю. Знаю". Такі пісні як "Повертайся живим", що є неофіційним гімном. Спочатку це була АТО, а зараз — повномасштабна війна. Всі знають цю пісню напам'ять. Такі пісні як "Хочу жити без війни" діти співали на останніх дзвониках. Меседжі стають сильнішими.

— Знаємо, що й ваш будинок на Київщині опинився в окупації. Де ви перебували в той час, і як це пережили?

— Ми живемо в Київській області, невеличке село Дмитрівка. Нам пощастило — наш будинок цілий. 24 лютого ми прокинулись, вікна тряслися. Це було страшно, бо ми недалечко від Білорусі, тут поруч кордон, і Ірпінь, Буча, Гостомель, — 3 хвилини від нашого містечка. Було дуже страшно.

Ще 24 години ми витримали, а потім чоловік сказав: "Сідай, ми їдемо". Їхали ми 34 години, майже два дні. В мене двоє дітей. Сину 3 роки і 7 місяців, а Марічка — зовсім маленька, їй 1 рік і 7 місяців. Уявляєте, як це? Жодна заправка не працює, черги величезні, затори, але ми це витримали. Ми не знали, куди їдемо. Їхали і дзвонили, намагалися знайти друзів на заході України.

Прихистили нас спочатку у місті Івано-Франківськ одні друзі, а потім ми жили у абсолютно незнайомих до війни для нас людей, які просто віддали нам свою квартиру, прихистили.

Жили ми там 2,5 міс. Потім, коли вже Дмитрівка була звільнена, люди у містечко почали потрошку повертатись, чоловік сказав, що й ми можемо їхати додому.

Сказати, що мені не страшно, ні — мені страшно. Сказати, що я постійно перебуваю у стані, що я не розібрала валізи, так — я не розбираю валізи. Але почали приїздити друзі, які теж повернулись в Київ, на околиці міста. І ми почали разом трішки підбадьорювати один одного. Діти почали гратися на газоні, літо почалося. Тобто так фізично легше. Легше бути вдома. Добре, що наш дім вцілів.

— Скажіть, Світлано, як ваші діти переживають війну?

— Марійка маленька, вона, думаю, ще не розуміє. Іванові ми не розповідали самостійно, але в Івано-Франківську він пішов у садочок, і хлопчик трішки старший за нього із міста Харків все йому розповів. Там же були сирени, і дітки під час сирен ховалися в коридор, Іван спитав: "Чому ми ховаємося, що це за звук?". Йому розповіли, що це сирена, треба ховатися.

І ввечері, коли я його вкладала, почалася сирена у відчинене вікно. В нас вона була прямо біля вікна. І він каже: "Мамо, сирена". Почувши такі слова від сина, я була трошки шокована. Діти війни, що сказати. 

— Ви зараз берете участь в концертах для військовослужбовців. Розкажіть, де вже були, які концерти плануються найближчим часом?

— З початку війни у нас була така арт-команда: Юрій Горбунов, хлопці-гумористи, інколи до нас підключалися DZIDZIO, Олександр Пономарьов. В кого був час, де хто був фізично, гурт "Скай", Олег Собчук. Ми відіграли багато концертів. Я навіть їх не рахувала. Підтримували бойовий дух. Для мене це, на жаль, не нова тема, бо ми це робили з 2015 року. Я навіть була на відмітках "нуль". Коли не було дітей, я не боялася нічого. 

Зараз я вже боюся їздити там, де стріляють, бо на мені величезна відповідальність. Концерти для військових відбуваються у дуже позитивному настрої. Бо військовим не потрібні сльози. Вони не люблять, коли ми сумуємо. Військові звертаються до нас із проханням не сумувати, не плакати, а навпаки проживати і жити, і кайфувати сьогодні. Тобто ми захищаємо вас для того, щоб ви могли веселитися, співати, танцювати, бути разом з дітьми.

— Щиро дякуємо, Світлано, за позитив!

— За мирне небо — оплески нашим хлопцям!

— Слава ЗСУ!