Унікальний тембр та неповторний спів: невідомі факти про оперну приму Оксану Петрусенко

Хто хоч раз чув її спів, більше ніколи не переплутає тембр її голосу. Про видатну оперну співачку Оксану Петрусенко — кумирку публіки і жінку з непростою долею — у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою розповідають:

• Софія Соловій, солістка Львівського театру опери і балету ім. Соломії Крушельницької, солістка Львівської національної філармонії ім. Мирослава Скорика;
• Тетяна Продан, вчена секретарка Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької (Львів);
• Лариса Тарасенко, архіваріус Національної опери України, театрознавиця, екскурсоводка.

Шлях до визнання

Оксана Петрусенко (справжнє ім'я Ксенія Бородавкіна) народилась 5 лютого 1900 року в Севастополі, в дуже бідній родині Бородавкіних. Коли дівчинці виповнився тільки рік, батько помер від туберкульозу. Мати вийшла ще раз заміж, але новий чоловік пиячив, і після народження брата Івана вони розлучились.

"Петрусенко наполягала, що народилася в Балаклії [на Харківщині]. Протеметрику все ж таки потім знайшли в Севастополі. А згадуванням Балаклії вона хотіла увіковічити пам'ять про рідного батька, він був козацьких коренів. До Севастополя сім'я переїхала через хворобу легенів у батька", — зазначила Лариса Тарасенко.

Дитиною Ксенія співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, з 14 років почала працювати — спочатку у Севастопольського порту, потім на взуттєвій фабриці.

Трансформація імені Ксенія Бородавкіна в Оксана Петрусенко відбулася пізніше, і була пов'язана з переходом до сценічної діяльності.

"Вона не хотіла змінювати ім'я, не хотіла змінювати прізвище. Вона наполягала на тому, що Бородавкіна, Бородавка — це козацьке прізвище. Але для сцени, для афіш усе ж таки підходило інше прізвище", — уточнила Лариса Тарасенко.

У 18 років Оксана втекла з дому з музично-драматичною трупою Олександра Глазуненка. А вже восени 1918-го стала хористкою, а потім і провідною актрисою Херсонського українського музично-драматичного театру під керівництвом Івана Сагатовського.

"Про тембр Оксани Петрусенко, я вважаю, треба писати наукові роботи для тих, хто на цьому розуміється. Бо що робить тембр артиста унікальним — те, наскільки він проникає в слухача", — наголосила Лариса Тарасенко.

"Тембр — це те, що найбільше запам'ятовується. Наприклад, ми відразу впізнаємо тембр Марії Каллас чи тембр Лучано Паваротті. Барва голосу — це найважливіше та найцінніше", — додала Софія Соловій.

В Херсонському театрі Оксана Петрусенко зустріла свого першого чоловіка — завідувача музичної частини Петра Бойченка, якій потім й вигадав їй сценічне ім'я. Саме Бойченко першим розгледів талант і тембр співачки, і влаштував для Оксани персональне прослуховування до театру, бо прийом тоді вже був завершений.

"Уявить Оксану, яка прийшла до театру в шинелі, в старих кирзачах. Її навіть вахтер не хотів пропускати. Але вона заспівала прямо на вахті… А вже коли її почав випробовувати біля рояля Бойченко, то він просто побіг до [керівника Херсонського театру] Сагатовського з криком: "Я знайшов перлину!", — розповіла Лариса Тарасенко.

Відносини Петрусенко з Бойченком, який був на 20 років старший за неї, згодом розпалися. До речі, цей шлюб не був зареєстрований офіційно.

Оксана поїхала до Києва, де у 1923 році стала студенткою вокального факультету Музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка.

"За записами можна судити, наскільки вона була емоційною. Коли слухаєш Петрусенко, вона тебе веде потоком своєї енергії. Ця напруга, ця емоційність тебе заворожує. Думаю, що в житті їй теж потрібен був вихід цієї енергії, емоції, які важко в собі стримувати. Чому вона мала такий величезний успіх на сцені — вона тримала публіку, тримала публіку тим, що віддавала свої емоції", — наголосила Софія Соловій.

Жіноча доля Оксани Петрусенко була трагічною. Чоловіки їй траплялися на порядок нижчі — і за емоційним складом, і за порядністю.

В Києві, провчившись рік в інституті, Оксана закохалася в баритона Мефодія Семенюту-Барила, і завагітніла. Чоловік наполягав на аборті, й Оксана пішла від нього. А 16 січня 1925 року народила сина Володимира.

Петрусенко на той час було 25 років, і тепер жінці треба було дбати не тільки про себе, а й про дитину.

"Щобільше, мало хто про це знає, Оксана ж забрала до себе й свого 17-річного брата Іванка, якій працював з нею в театрі. А тепер, маючи двомісячну дитину, вона була вимушена виходити на сцену. Вона повернулася до Бойченка, він її прийняв. Але це було мандрівне життя, постійні переїзди, бо Херсонський театр вже закрився. І ось, поки вона співала, дитинкою займалася вся трупа. Але то були часи, коли жили комуною. Комуна була в усьому, і навіть в особистому житті. Тому Петрусенко не мала того осуду, який міг би бути до або вже пізніше. Навряд чи в неї був дискомфорт, тому що у спогадах ніхто не описує якогось ставлення до неї через те, що вона була мати-одиначка", — розповіла Лариса Тарасенко.

Петрусенко прослуховувалася в трупу Харківського музичного театру.

"Але у диригента була манера підійти до співачки, взяти за підборіддя, зазирнути у вічі й сказати: "Добре співаєш". А Оксана цього не терпіла. Кажуть, відштовхнула так, що він полетів в інший кут, і сказав: "Ти тут працювати не будеш". Треба віддати належне, коли вони [через роки] вдруге зустрілися, він попросив вибачення, що дарма так вчинив", — повідомила Лариса Тарасенко.

Згодом співачку запросили до Казані виконувати партію Оксани в опері Чайковського “Черевички”. Партія Вакули була в тенора Василя Москаленка. Невдовзі він став чоловіком співачки. Подружжя упродовж декількох років переїжджало туди, де Москаленкові давали оперні партії — Казань, Свердловськ (нині Єкатеринбург), Самара.

"Саме в Казані Оксана розкрилася в оперних партіях. До того її більше сприймали як народну співачку, виконавицю українських народних пісень. Їй дуже пощастило з учителем, якого навіть імені не збереглося. Саме він навчив її нотної грамоти та української мови. До речі, в Казані вона проспівала чотири роки. Це багато на той час, коли ангажементи були один-два сезони. Тобто чотири роки — це вже хороший базовий репертуар", — зазначила Лариса Тарасенко.

Київський період

У 1934 році Оксана Петрусенко пройшла прослуховування до Київського театру опери та балету, якраз того року Київ став столицею УРСР. До Києва вона приїхала з Василем Москаленком. В цілому їхній шлюб протримався 10 років. І хоча чоловік прийняв її сина Володимира як свого, але шлюб зруйнували заздрощі Москаленка до слави дружини, яка стрімко розвивалася.

"Москаленко не був щасливий стосовно переїзду до Києва, бо він знав точно, що буде на другій ролі. Але там, де він був перший, Оксані не було вже що співати. І дійсно його почали переводити на другі партії. Коли Оксана стала зіркою, вона почала протектувати власного чоловіка. Москаленко страшенно сердився, якщо вона йому робила протекцію, він її почав навіть ненавидіти за це", — розповила Лариса Тарасенко.

У Київському театрі у Петрусенко були свої складності, бо в театрі вже були прими. На співачку тиснули саме тим, що вона не мала академічної школи.

"Її не одразу й преса сприйняла. Про Оксану як про оперну співачку не писали. Про неї писали виключно як про виконавицю народних пісень. Тут їй рівних не було. Петрусенко все життя супроводжувала партія Наталки-Полтавки, але це ближче до народної пісні. А от коли вже мова йде про Аїду, іншу класику, то тут можлива була критика. На жаль, немає жодного оперного запису Оксани, щоб порівняти. Тому говорити про це стовідсотково не можливо", — пояснила Лариса Тарасенко.

У Київському театру опери Петрусенко підтримував Максим Рильський, який був завлітом установи, й перекладав для неї оперні партії українською. Директором театру був Іван Яновський, якого радянська влада розстріляла у 1937 році.

"Максим Рильський дуже часто перекладав саме переклади. Річ в тому, що 1934 рік — це був останній період лагідної українізації. До цього Людмила Старицька-Черняхівська переклала живою українською безліч опер. Але вона була репресована [у 1930 році], і от Максиму Рильському довелося переписувати незручні [для російськомовної публіки] українські слова. В газеті "Столична опера" у 1937 році вийшла стаття про Яновського, коли його вже засудили та розстріляли як українського націоналіста. Його націоналізм полягав у тому, що він дозволяв артистам співати тексти, не переписані на більш зрозумілу, більш наближену до російської мову. Тоді розстрілювали людей, які не хотіли переписувати словники до більш зрозумілої росіянам мови", — розповіла Лариса Тарасенко.

У 1937 році, у розпал репресій, Оксану Петрусенко звільнили з Київського театру. Перед тим ув’язнили й оголосили "ворогами народу" її покровителів — голову Раднаркому УРСР Панаса Любченка й начальника Управління в справах мистецтв Андрія Хвилю. Петрусенко зрозуміла — черга за нею, жінка не витримала і спробувала вчинити самогубство.

"Це не просто так все було. З нею ж не розмовляли в театрі, вона ходила, як крізь стрій. Її подрузі, концертмейстерці Ніні Скоробагатько навіть періодично дзвонили: "Доведи її додому". По листах, по спогадах ми можемо зрозуміти, що там настільки хмари згущувались, що Петрусенко не витримала. Її син Володя у той вечір ночував в родині знайомих. І у той вечір Оксана полізла в зашморг, але її врятувала доля: з Москви приїхала її подруга, режисерка Анна Бегічева, і просто її відштовхнула. Тоді вони разом поїхали до Ворошилова у Москву, і Оксану поновили на роботі", — повідомила Лариса Тарасенко.

Знакові зустрічі у Львові

У 1939 році Оксана Петрусенко з групою артистів поїхала на гастролі до Львову. Тур був пов'язаний з приєднанням західних земель до радянської України.

"Син дуже просив, щоб вона не їхала. В листах йдеться про передчуття, що там вона зустріне свою долю, і знов нещасливу, на жаль", — зазначила Лариса Тарасенко.

У Львові сталися дві знакові для Оксани Петрусенко зустрічі.

Перша — професійна, з видатною співачкою Соломією Крушельницькою.

"Оксана співала в філармонії, в театрі, на площах. І от одного разу до неї підійшла Соломія, і сказала, що постійно слідкує за успіхами Оксани, і що їхні й голоси, й репертуар дійсно подібні. Вона вважала, що Оксана буде продовжувати її справу. Все те, чого, на жаль, не сталося", — уточнила Лариса Тарасенко.

А також у Львові співачка зустріла своє останнє кохання — Андрія Чеканюка, редактора газети "Комуніст".

"Але як тільки вона йому повідомила про вагітність (а в нього дружина, двоє дітей, висока посада), він сказав, що тобі доведеться ростити цю дитину самій", — розповіла Лариса Тарасенко.

Катерина Білокур

Доля ще однієї неймовірної українки пов'язана з Оксаною Петрусенко. Бо саме вона дала творчу відомість художниці Катерині Білокур.

Жінки були однолітками — Катерина Білокур народилася 7 грудня 1900 року у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати почала у дитинстві: патичком по снігу, вугіллям по усьому, де залишався слід. Але батьки не розуміли захоплення дитини, й навіть карали за це. Дівчинку не пустили до школи, читати та писати Катерина навчилася самотужки. І скільки вона потім не намагалася вступити до художнього училища, їй відмовляли, посилаючись на відсутність документа про шкільну освіту.

"Тобто вони обидві з бідних родин. Але якщо Оксані батьки співати дозволяли, то Катерині малювати — ні. І ось якось Катерина почула по радіо спів Оксани, та співала "Чи я в лузі не калина була". Катерина не знала адреси співачки, тому відправила листа просто на театр для Оксани Петрусенко, і вклала в конверт кілька малюнків. Окремо на клаптику полотна намалювала зламану калину, про яку співала Оксана. Лист дійшов до Петрусенко, і коли вона побачила цю калину, з якої просто наче сік лився, то показала малюнки художнику Касіяну. Той поніс їх до академії, і там уже зрозуміли, що мають справу з шедевром", — розповіла Лариса Тарасенко.

Швидко розшукали Катерину Білокур, приїхали до неї у село подивитися картини. І у 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкрилася перша персональна виставка художниці із 11 картин.

Оксана Петрусенко померла 15 липня 1940 року, на восьмий день після народження другого сина — Олександра. За офіційною версією — відірвався тромб. І так сталося, що Катерина Білокур дізналася про смерть своєї покровительки у день відкриття своєї першої персональної виставки.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Клітини Беца, дослідження ковтунів у волоссі та Анатомічний театр — відкриття українців, що змінили медицину
• Борці за самостійність України: про постать Миколи Міхновського та роль "Братства тарасівців" — у програмі "Код ідентичності"
• Робила мистецтво і боролась за Україну: невідомі факти про першу жінку, яка отримала Шевченківську премію, — Ірину Вільде
• Видатні українські перекладачі: життя та діяльність поліглотів Агатангела Кримського та Григорія Кочура
• Геніальний композитор і скрипаль, який опинився в божевільні: невідомі факти про долю Артемія Веделя у програмі "Код ідентичності"
• Від гучномовців на харківських дахах до застосунку у смартфоні: Українському радіо — 100 років