Стара-нова книга "Матусин оберіг" та історії, які самі нас знаходять: інтерв'ю з письменницею Світланою Талан

Українська письменниця, володарка титулу "Золотий письменник України" Світлана Талан прожила у Сєвєродонецьку понад 30 років. Не випадково, що долі героїв її романів пов'язані з війною на сході України. В гостях у "Ранку Вдома" Світлана Талан розповіла про книгу під назвою "Матусин оберіг" — історію дівчинки Олесі, яка рано втратила маму, і єдине, що лишилося від неї — листи. Олеся має відкривати їх по одному щороку в день народження.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Сьогодні у нас розмова про вашу стару-нову книгу "Матусин оберіг", яка вже давно мала своїх прихильників. Розкажіть, як ви її оновили і чому це важливо?

— Змінилась обкладинка, оскільки були дорікання, що образи на обкладинці не відповідають основній героїні. Тому ми обрали зараз квітковий принт. 

— Чи були такі особисті історії, які стали основою для цього сюжету? 

— Звісно, всі мої романи написані в жанрі реальних історій. Не є секретом те, що я поєдную історії кількох людей в один сюжет. Це моє право, це художня книга. Так було і з книгою "Матусин оберіг". 

Я ходила у волонтерський центр у Сєвєродонецьку. Там одна жінка, в якої два сини на фронті з 2014 року, бідкалась, що молодший ніяк не може одружитися. Казала, що до нас приїхала переселенка з Луганська — дуже гарна жінка. То вона хотіла їх познайомити. Однак та жінка сказала, що вже в соцмережах познайомилася з одним хлопцем, але втратила зв'язок, тому буде шукати. Приїхав син у відпустку, жінка вирішила їх таки познайомити. Влаштувала зустріч у волонтерському центрі. Чекала-чекала, а їх все нема. Дивиться у вікно, а вони стоять і цілуються. З'ясувалося, що це вони в соцмережах були давно знайомі, а потім втратили зв'язок і якраз саме тут зустрілись. 

Я розговорилася з цією жінкою та з її знайомою. Дізналася ще й інші цікаві історії і зробила їх у книзі подругами. Хоча насправді вони не були такими — просто знайомі. Так і склався сюжет книги "Матусин оберіг". Там немає жодної вигадки, але є художнє оформлення. 

— Яку роль у сюжеті відіграє материнська любов і чому вона така важлива сьогодні? 

— Головний меседж був у тому, яку велику роль відіграє мати у житті дитини. Ця книга — нагадування, що ми маємо цінувати тих, хто поруч, поки вони живі. Поки не стало запізно. Нагадування зателефонувати, поїхати до батьків, підтримати їх. 

— Як ви працюєте над такими чуттєвими книгами? 

— Іноді плачу, коли працюю, бо я сама дуже чуттєва, сприймаю все близько до серця. Я пишу ті історії, які мене зачепили. Стандартна історія не буде цікавою читачеві. Історії мене самі знаходять, я їх не шукаю. У мене завжди в запасі є ще п'ять сюжетів. Постійно думаю: "Ось коли закінчу всі ці романи, дам собі відпочинок і буду пів року байдикувати". Але виходить так, що один роман закінчую, ставлю крапку, і одразу з'являється ще сюжет. 

— Який у вас зараз сюжет "в запасі"? 

— Якраз учора поставила останню крапку у дуже важкому романі. Це мій перший публіцистичний роман — свідчення наших сєвєродончан від початку повномасштабного вторгнення до моменту, коли вони виїхали. Що вони бачили, що пережили, свідками яких злочинів нашого ворога стали. Ці свідчення колись стануть в пригоді, коли буде суд. Це було дуже важко. Я рік історії збирала. Люди настільки важко переживають це знову і знову, що багато хто взагалі не зміг. 

— Ви народилися на Сумщині і 30 років прожили в Сєвєродонецьку. Розкажіть, будь ласка, про ваш Северодонецьк. Яким ви його пам'ятаєте?

— 33 роки я прожила в Северодонецьку. До речі, цікаво, що для цієї книги зібралось якраз 33 історії, 33 очевидці тих подій. Таке співпадіння. Для мене Северодонецьк був коханням з першого погляду. 

Я переїхала на Луганщину у 1979 році, жила в маленькому містечку і випадково я потрапила у Сєвєродонецьк. Я загорілася цим містом і думала, як би я хотіла жити там. Рівно за рік у мене трапився обмін саме на той будинок, проходячи повз який я задумалась про переїзд. Я більше і не шукала інших варіантів. Це було якесь диво! Я зрозуміла, що це моє місто, і тут я залишусь назавжди. 

Це місто збудовано, як кажуть, з піску й на пісках. Там була пустеля. Навіть степів не було. Все людськими руками було зведене. Найновіше і найкраще місто на Луганщині. Можливо, тому там якась магічна сила була, яка притягувала людей. Хоча навколо були Лисичанськ, Рубіжне, Кремінна, а всі хотіли в Сєвєродонецьк.

— Ви працювали вихователькою у дитсадку, а потім — вчителькою початкових класів. У книжці розповідаєте про материнську любов, яка є потужною силою. То яку найбільшу мудрість ви передаєте своїм вихованцям? 

— Те, що потрібно душу залишати чистою. Які б житті не траплялися негаразди, ми маємо з них виходити людиною і не наповнювати своє серце образами, помстою, жорстокістю. Ми маємо наповнювати себе добротою і любов'ю. 

Я вже почала працювати над новою книгою. Ще коли на Львівщині проживала. У Києві я живу близько чотирьох місяців. Ця книга матиме оптимістичну, красиву назву "Я тебе намріяла".

Читайте також: Історії жінок, які живуть і творять під час війни: розмова з авторкою книги "ЖінкиUA"