Робила мистецтво і боролась за Україну: невідомі факти про першу жінку, яка отримала Шевченківську премію, — Ірину Вільде

Її ставлять в один ряд з Вірджинією Вульф і називають послідовницею Ольги Кобилянської. Вона — перша жінка, яка отримала Шевченківську премію і авторка найбільшого україномовного роману, написаного жінкою. Світ знає її як Ірину Вільде, а ЮНЕСКО внесло її ім'я до найвідоміших людей ХХ століття і другого тисячоліття. Літературний феномен Ірини Вільде у програмі "Код ідентичності" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою осмислюють:

• письменниця, сусідка Ірини Вільде Марта Дзюба, 
• кандидат філологічних наук, головна редакторка видавництва "Віхола" Ольга Дубчак,
• доктор філологічних наук, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський.

Справжнє ім'я письменниці

Народилася Ірина Вільде (справжнє ім'я — Дарина Макогон) 5 травня 1907 року у Чернівцях у сім'ї народного вчителя, українського письменника Дмитра Макогона. Мати була німкенею. Мала Дарина і братів: Ореста (був учасником Української військової організації, емігрував до Німеччини) та Богдана (був вояком дивізії "Ваффен СС" Галичина, вирвався з Бродівського котла, емігрував до США).

Дитинство та юність письменниці припали на окупацію Буковини Румунією, коли українцям забороняли розмовляти рідною мовою. На початку 1920-х років, після двох арештів батька "за антидержавну діяльність", родина Макогонів нелегально перетнула польсько-румунський кордон та оселилась у місті Станіславові, нині Івано-Франківськ. Там Дарина закінчила першу українську приватну гімназію (нині ліцей №5 "Оріана").

У 1935 році у львівському часописі "Нова хата" вийшла повість "Метелики на шпильках" авторства "Ірина Вільде". "Вільде" в перекладі з німецької означає "Дика". 

З осені 1944 року Ірина Вільде жила і працювала у Львові, часто приїздила в обласний центр Прикарпаття до батьків.

"Вона була близькою нашою сусідкою, товаришувала з моєю мамою і моєю тетою. У Львові, на вулиці Максима Кривоноса, 33, ми жили на першому поверсі, на високому партері, а вона — на третьому. Вона дуже любила молодь і неординарних людей. Гуртувала їх навколо себе. Львівські літератори й письменники, навіть такі, як Павличко і Винничук, звали її нанашкою (хресна мати, — ред.)", — розповідає сусідка Ірини Вільде Марта Дзюба.

Перший чоловік — Євген Полотнюк. Співпрацював з ОУН, за що був розстріляний

У 1928 році Вільде стала студенткою Львівського університету, де вивчала славістику та германістику. Заробляла на життя приватними уроками. Її тоді ще майбутній чоловік Євген Полотнюк навчався у тому ж виші — спершу на хімічному, потім на лісопильному факультетах. Був членом УВО (Української військової організації). 

Через дружбу з Євгеном та підозру в причетності до УВО у 1930-му Ірину Вільде виключили з університету нібито за несплату за гуртожиток. В цей час вона почала писати й таємно від усіх посилати свої твори до жіночих часописів. У 1932-му молода жінка вимушено переїхала у Коломию, де влаштувалась редакторкою у часопис "Жіноча доля".

Ірина Вільде чекала одруження і хотіла мати дитину. Її заручини з Євгеном Полотнюком були довгими — тривали близько шести років. В ті роки у зв'язку з матеріальними труднощами мало виходили заміж і одружувалися. Нарешті в 1934 році весілля відбулося, а через деякий час письменниця стала матір'ю — народила сина Ярему. Євген працював надлісничим у лісах митрополита Андрея Шептицького у селі Микуличин.

Щастя тривало недовго. У 1939 році Євгена Полотнюка за підозрою у приналежності до ОУН кинули до концентраційного табору "Береза Картузька" (нині територія Західної Білорусі). У 1943 році його звинуватили в приналежності до ОУН, заарештували і піддали тортурам.

"Його розстріляли німці за те, що він сприяв проходженню загонів Ковпака, той знаменитий Карпатський рейд партизанських загонів Сидора Ковпака. Для того, щоб об'єднання Ковпака могло пройти в Карпати, вони повинні були домовитися, щоб Українська повстанська армія їх пропустила. Це було завдання з Москви для Ковпака — пройти в тил німецьких військ і таким чином з того боку завдавати їм ударів. УПА їх пропустило. Цю функцію якраз Євген Полотнюк і виконував. За це був заарештований німцями", — розповів директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський.

Євгена Полотнюка розстріляли німці у селі Ворохта разом із іншими ув'язненими.

В день арешту Євгена до дому Полотнюків прийшли двоє німців з вермахту і сказали, щоб Вільде негайно тікала, бо за нею прийде гестапо. Письменниця тоді мала на руках грудне немовля — сина Максима. Схопивши друкарську машинку, майже завершений рукопис "Сестер Річинських" та трохи дитячого одягу, вона втекла. Жінку з двома дітьми переховувала селянська родина на Прикарпатті та допомагали ОУНівці.

Звинувачення в аполітичності та непатріотизмі

Ранні тексти Ірини Вільде були виразно феміністичними, адже у центрі — доля жінки та складні жіночі переживання. Героїні оповідань "Марічка", "Щастя", "Дух часу", "Пуста жінка", "Лист" — горді, сильні жінки, які мають глибокі й суперечливі почуття та намагаються знайти своє щастя. Однак у статті "За природне право жінки" (1933), розмірковуючи про життя сучасних активних жінок, Ірина пише, що боротьба за рівноправність уже позаду, далі — боротьба за "природне право жінки". Молода письменниця провокувала дискусію про роль жінки у суспільстві та закликала поміркувати, що обирати: роль незалежної та емансипованої жінки чи тої, яка може стати матір'ю та реалізувати свої природні потреби.

У 1936 році Ірина Вільде отримала шановану у Львові літературну премію Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка за повісті "Метелики на шпильках" і "Б'є восьма",  опубліковані роком раніше у часописі "Нова хата". 

Присудження викликало скандал, адже як можна було з-поміж галицької прози, пронизаної патріотичним пафосом, обрати "психологічні тексти про дівоче дорослішання та лицемірну старосвітську мораль"? На захист письменниці став авторитетний літературний критик і головний редактор журналу "Назустріч" Михайло Рудницький. Він побачив у ній модерний європейський талант.

"Тижневик "Назустріч" взяв у неї велике інтерв'ю, де їй закидували, що вона не патріотка і що пише лишень про якісь жіночі сердечні справи. На це вона відповіла: "Я не приймаю цього закиду, бо тема патріотизму настільки трагічна і складна в українській історії, що за неї може братися людина, коли вже ламає своє перо, а не починає. Я тільки починаю. Багато письменників в нас зараз пишуть про ці події, тренуючись. Я проти цього. На мою думку, це повинна була би бути книжка, яку люди прочитали б і сприйняли як Євангеліє. Я не готова до такого і тому зараз писати про це не буду", — поділилась письменниця Марта Дзюба.

Фемінізм 

У радянських реаліях, услід за Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, Ірина Вільде утверджувала у своїх творах цінності освіченої модерної жінки. Героїні її текстів опановували сфери публічного простору, котрі вважалися виключно чоловічими. 

Розповідати про утвердження жіночої незалежності і від суспільного впливу, і від впливу системи було однаково важливо для Вільде. Письменниця гостро відчувала подвійне приниження української жінки — з боку патріархального устрою та імперського гніту. Тому героїні її текстів часто прагнуть вивільнитися з подвійних пут — стати діяльними жінками та сформувати власну національну ідентичність.

"Вона публікувала дуже цікаві статті для свого часу. Вони викликали колосальний резонанс за свою сміливість. Наприклад, одна стаття називалася "Хочу дитину". У ній йшлося про емансипацію жінки. На той час в Галичині рух за права жінок був колосально потужним. Вільде писала про те, де ж та жіноча незалежність. Казала, що її треба відстоювати і виборювати", — розповів Микола Жулинський.

Депутатка Верховної Ради та очільниця Спілки письменників

У 1940 році Ірину Вільде прийняли до Спілки письменників СРСР.  Восени 1944 року вона з синами переїхала до Львова, де працювала спецкореспонденткою газети "Правда Украины". 1947 року стала депутаткою Верховної Ради Української РСР за сприяння Сидора Ковпака. 

Попри втрату чоловіка письменниця стала модною авторкою та певний час очолювала обласну Спілку письменників. Як її голова, разом із Романом Іваничуком, Романом Лубківським, Яковом Стецюком, Володимиром Ґжицьким, головою Львівського відділення Спілки художників України Еммануїлом Миськом Ірина Вільде просила суд віддати на поруки літературного критика й мистецтвознавця Богдана Гориня, якого судили "за антирадянську діяльність". Це був своєрідний протест проти арештів.

Дослідники творчості прозаїкині досі не можуть з'ясувати, як їй вдавалося залишатися популярною без вихвалянь радянської влади. Подейкують, що письменниця часто казала: "Вожді приходять і відходять, а я пишу про народ". 

У 1949-1951 роках Ірину Вільде піддали гонінням у Спілці письменників за звинуваченнями в націоналізмі.

Другий чоловік — полковник КДБ Іван Дроб'язко

У травні 1950 року Ірина Вільде одружилася з російськомовним інженером Львівського ремонтного заводу родом з Харківщини. Ходили чутки, що він був полковником КДБ і був спеціально приставленим до Вільде. У травні 1950 року вони одружилися, але мали і церковний шлюб.

"Я знала Дроб'язка і знала цей шлюб — цілковито негармонійний. Закидають, що він з КДБ працював… Можливо, але не доведено. Вона вийшла за нього заміж, щоб себе якось убезпечити. Він займався ремонтами, спільного між ними нічого не було. Зовсім різні люди. Він їй не підходив, і це було очевидно. Всі дивувалися, чому вона вийшла заміж за нього", — поділилась спогадами сусідка Ірини Вільде Марта Дзюба.

Шлюб протримався 10 років. Навесні 1960 року Вільде застала чоловіка у вітальні з іншою жінкою. Стався скандал з ламанням меблів та биттям посуду. 

"Вона просто виставила його за двері і все. Вона не була янголом, але була веселою, хорошою жінкою. Вільною і дикою. Вона сказала, що він одного разу покарав Максима. Це теж могло бути причиною, адже вона обожнювала своїх дітей", — додала Марта Дзюба.

Перша жінка-лауреатка Шевченківської премії

Вершиною творчості Ірини Вільде став роман у двох томах "Сестри Річинські". Вона почала роботу над ним у 1936-1937 роках і фактично писала його ціле життя (близько 25 років), переймаючись долею персонажів і вписуючи їх в інші твори. В інтерв'ю 1936 року письменниця зазначала: "Доки не впораюся з цим малим світиком — з людським серцем — не візьмуся, просто не зможу сягнути до ширших проблем людського життя". А в іншій ситуації висловила формулу "через родину до могутності нації".

За жанром "Сестри Річинські" — це сімейний роман-хроніка. У ньому відтворено портрет доби та панораму життя Галичини першої половини XX століття. У центрі — розповідь про родину греко-католицького священика і типового пристосуванця Аркадія Річинського. Несподівана смерть батька призводить до матеріальної кризи в родині, тож кожна з п'яти дочок намагається влаштувати свою долю, керуючись особистими уявленнями про моральність і щастя. 

"Цей роман певний час замовчували. Частина галицької інтелігенції не сприйняла його позитивно, адже там зачіпається сім'я священника — те, що вважалося недоторканим. Вільде знала, що так буде, але пішла на це", — розповіла Марта Дзюба.

Видання роману "Сестри Річинські" часів радянського періоду і сучасні відрізняються. За словами, кандидатки філологічних наук і головної редакторки видавництва "Віхола" Ольги Дубчак, кілька деталей були спотворені радянською цензурою.

"Я звіряла з першодруком — фрагментами текстів "Метелики на шпильках", які вона друкувала в журналі "Нова хата" у 1935-1936 роках. Є дуже багато цікавих є речей, які радянська цензура порізала і переробила. Наприклад, коли Дарка (молода дівчина із села Веренчанка Дарина Попович — головна героїня трилогії "Метелики на шпильках", — ред.) починає цікавитися історією України, її дуже захоплює Мазепа. В радянських виданнях його виправили на Богдана Хмельницького. За сюжетом, Дарка навчається в українській гімназії, але в румунській окупації. Там були відверті шовіністичні речі, які радянська влада теж процензурувала", — поділилась Ольга Дубчак.

У 1965 році за "Сестер Річинських" Ірину Вільде нагородили Шевченківською премією. Вона стала першої жінкою-лауреаткою цієї премії.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Видатні українські перекладачі: життя та діяльність поліглотів Агатангела Кримського та Григорія Кочура
• Геніальний композитор і скрипаль, який опинився в божевільні: невідомі факти про долю Артемія Веделя у програмі "Код ідентичності"
• Від гучномовців на харківських дахах до застосунку у смартфоні: Українському радіо — 100 років
• Одна з перших європейських і перша українська — історія Конституції Пилипа Орлика
• Історія одного з найстарших освітніх закладів Європи — Києво-Могилянської академії