Обережна стратегія України щодо Білорусі

Автор: Герман Карбоні

29 січня 2021 року

Після минулорічних подій у відносинах між Україною і Білоруссю відбулися великі зміни.

Білорусь і Україна мають одна для одної велике стратегічне, економічне і навіть символічне значення. Їхній спільний кордон становить 1 239 км. Кордон охороняють слабко, і для України, особливо після 2014 року, вкрай важливо гарантувати її безпеку за допомогою добросусідських відносин. Приєднання Білорусі до Росії (її потенційна анексія або інтеграція) однозначно ускладнить ситуацію для України. З іншого боку, для Білорусі було краще мати безпечний південний кордон і хороші відносини з Україною, щоб таким чином врівноважувати вплив Росії. Після 2014 року загальні стратегічні цілі зблизили країни, при цьому Білорусь демонструє більш антиросійську та спрямовану на суверенітет риторику та зовнішню політику, кульмінацією чого стала напруженість на кордоні з Росією в липні минулого року.

Україна є (якщо не брати до уваги ЄС як єдине ціле) другим за величиною торговим партнером Білорусі, отримуючи приблизно 13% мінського експорту, і четвертою за величиною країною походження білоруського імпорту (4,26%). З української сторони, Білорусь є четвертою за величиною країною походження внутрішнього імпорту (6% від його загального обсягу), але тільки 11-ю країною призначення експорту (3,11 %).

Незважаючи на те, що після 2014 року був збиток, особливо через вплив російської рецесії на економіку Білорусі, торговельні відносини між двома країнами залишалися досить успішними. З 2015 року обсяг торгівлі між двома країнами стабільно зростає, в середньому на 13,5% на рік. Дві країни разом працювали над досягненням цього результату. Наприклад, білоруські підприємства брали участь в українських регіональних економічних форумах, уклавши численні контракти. Крім того, починаючи з 2018 року, дві країни заснували щорічний Форум регіонів України та Білорусі для розширення економічної та політичної співпраці між місцевою владою.

Зрештою вони мають велике символічне значення одна для одної. Традиційно для білоруського уряду, як і для багатьох білорусів, Україна довгий час була символом "небезпек" демократизації і/або лібералізації. За останні кілька років згадки про заворушення, корупції чи бідності в Україні були (і залишаються) звичайним явищем для Олександра Лукашенка. Навпаки, Білорусь традиційно не сприймали негативно. Українці вже давно вважають її форпостом економічного зростання, безпеки та благополуччя, які може гарантувати "сильний уряд". Лише минулому року Лукашенко обіграв Меркель як найпопулярнішого іноземного політика серед українців. Незважаючи на це, сьогодні Україна є прикладом яскравої ліберальної демократії та потенційно іншого шляху. Тоді як Білорусь сприймають як застряглу в авторитарній головоломці. Ці символічні розбіжності вже виникали, але не загострювали відносини саме завдяки спільній російській загрозі.

Після білоруських протестів 2020 року ці символічні розбіжності різко зросли, а поворот зовнішньої політики Білорусі в бік Москви унеможливив будь-який компроміс. Дійсно, сьогодні Лукашенко продовжує називати протести на українському Майдані негативною подією, а білоруське державне агентство щотижня публікує матеріали про протести та нестабільність в Україні. Крім того, Україну звинувачують у пособництві учасникам протесту, у спробі "задушити Білорусь" і в контрабанді зброї з метою озброїти внутрішні терористичні угруповання. Зі свого боку вже в серпні Україна відмовилася визнати результати білоруських виборів і приєдналася до санкцій ЄС щодо Білорусі.

Дипломатичне протистояння

Повний контроль Лукашенка над країною та його антиросійська позиція були головними факторами, що дозволили раніше встановити хороші відносини між Україною і Білоруссю. Однак Білорусь зараз вражена великою кількістю протестів, які продемонстрували поширене розчарування щодо керівництва Лукашенка. Це повернуло його до набагато більш проросійської риторики та політики.

Києву, щоб і далі отримувати підтримку ЄС, необхідно продемонструвати прихильність до своїх цінностей і геополітичного положення. Це створює сильний стимул зайняти відкриту антилукашенківську позицію за прикладом своїх нових союзників.

Усе це призвело до того, що Україна не визнала офіційні результати білоруських виборів, фактично розірвала дипломатичні контакти з Мінськом і приєдналася до санкцій ЄС. До зазначених санкцій входить заборона на поїздки і заморожування активів 40 білоруських чиновників з Міністерства внутрішніх справ, Центральної виборчої комісії (ЦВК), слідчого ізолятора "Окрестина" в Мінську та Комітету державної безпеки. Зі свого боку Білорусь відмовилася від будь-якої дружньої риторики і звинуватила Київ у наявності якогось оперативного центру, що працює на підрив білоруської держави, озброєнні внутрішнього терористичного угруповання і, зрештою, прагнення "задушити країну".

Лукашенкові необхідно зробити Україну ворогом, щоб зміцнювати міф про зовнішнє втручання та підтримувати єдність своїх прихильників. Це також передбачає дискваліфікацію будь-якої ролі України в посередництві між білоруським урядом і опозицією, відмовляючи таким чином Києву в будь-якій значній регіональній ролі. Дійсно, саме міністр закордонних справ Росії Лавров повідомив Лукашенкові про те, що на білоруській землі діють 200 українських екстремістів, які прагнуть організувати "радикальні події" в країні. Лукашенко відразу використав цю інформацію в своїх внутрішньополітичних цілях.

Однак подальше погіршення відносин може мати катастрофічні наслідки для обох країн з погляду безпеки та економіки. Безпека України частково залежить від обіцянки Лукашенка щодо безпечного (і неросійського) спільного кордону. Вони також є фундаментальними економічними партнерами одна для одної. Схоже, що реальне загострення їхніх стосунків не в інтересах жодної з країн. Інакше кажучи, Україна абсолютно не зацікавлена ​​в подальшій дестабілізації, яка може призвести до прямого (анексія) або непрямого (перемога на виборах проросійської партії) контролю з боку Росії над її північним сусідом.

"Контрольований конфлікт"

Незважаючи на те, що Білорусь дотримується рішуче конфронтаційної позиції щодо України, саме економіка Мінська постраждає найбільше. Товарообіг між двома країнами, який у 2019 році становив 5,8 млрд доларів США, характеризується сильним позитивним сальдо Білорусі, яке становить 2,5 млрд доларів США. Це принципово важливий показник для Білорусі, яка традиційно бореться зі структурним дефіцитом торгового балансу, який у 2019 році становив 6,41 млрд доларів США. Для Білорусі Україна була перспективним партнером, оскільки вона не тільки поглинала значну частку експорту (12,54%), але й ця цифра неухильно росла протягом останніх 4 років.

Для України Білорусь є важливим партнером, особливо для її металургійного та гірничодобувного секторів, які виробляють кожну 8-му гривню українського ВВП. Насправді Україна не приєдналася до нових раундів санкцій ЄС щодо Білорусі, включно з тими, які безпосередньо спрямовані проти Лукашенка. Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України, заявив, що "не бачить принципової необхідності в економічних санкціях щодо цієї країни".

Таке висловлення наголошує на особливому підході України до Білорусі, який відрізняється від того, якого дотримуються її західноєвропейські партнери. Це також підхід, який прямо суперечить тому, що просила і пропонувала лідер білоруської опозиції Світлана Тихановська. Вона виступала за економічні санкції щодо основних білоруських державних підприємств. Стійкість Лукашенка частково можна пояснити його контролем над держпідприємствами важкої промисловості, на яких працює велика частина населення країни. Білоруські промислові держпідприємства, а також вся економічна система країни активно підтримуються Росією. У грудні ЄС також ввів новий раунд санкцій щодо конкретних компаній. Україна знову ж не приєдналася.

Білоруське національне агентство друку "БЕЛТА" зображує Україну не тільки як ворога, як це роблять у деяких офіційних дискурсах, але й як фундаментального економічного партнера, що імпортує продукцію з найбільш важливих державних підприємств. Дійсно, з листопада до грудня українські кам'яні кар'єри отримали 6 "БелАЗ-7547". 10 грудня білоруське підприємство сільгосптехніки "Амкодор" вперше продало в Україні новітню модель "Амкодор 2551". 20 жовтня Мінський автомобільний завод ("МАЗ") передав міському транспорту Києва 57 автобусів. У цьому році Україна також стала найбільшим імпортером білоруської картоплі.

Білоруські автомобільні заводи "БелАЗ" і "МАЗ" у серпні пережили кілька страйків. Однак зараз заводи працюють над постачанням нового обладнання своїм клієнтам, і спроби залучити робітників до протестів, схоже, мають незначний успіх і є однією з основних причин невдач у поваленні Лукашенка.

У грудні Україна ввела мито на білоруську сталеву арматуру в розмірі 16,08%; проте це не пов'язано з поточними політичними подіями, а, ймовірніше, є частиною більш давнього конфлікту між Українською державою та українськими виробниками сталі. Це перегукується з першими заходами проти білоруських демпінгових практик на українському ринку сталі в 2019 році. Ймовірно, виникне лише обмежений вплив на імпорт української арматури з Білорусі, який неухильно росте в останні кілька років.

Наразі між санкціями, звинуваченнями й агресивним тоном, що характеризує риторику між двома країнами, Україна обмежила свою діяльність мінімальною відповідністю лінії ЄС щодо Білорусі. На поточні і, можливо, майбутні контракти ці події не вплинуть.

Це не повинно викликати подиву. Символічна відмінність велика, але, як і в минулому, на тлі російської загрози й інших конкретних інтересів, її відкладено в сторону для досягнення загальних цілей. Частково те ж саме роблять і сьогодні.

Насправді Україна не зацікавлена ​​у збідненні свого сусіда. Дестабілізація білоруської економіки і, у кінцевому підсумку, ще більша ескалація конфлікту не в інтересах України, оскільки Лукашенко все ще є (час покаже, як надовго) гарантією на її північному кордоні. Тихановська має рацію, вказуючи на те, що згадані вище держпідприємства мають основоположне значення, дозволяючи уряду залишатися на своєму місці. Але правильно і те, що російський уряд продемонстрував готовність підтримати білоруську економічну систему. Втрата неросійських партнерів, ймовірно, тільки посилить залежність від Росії і, отже, призведе до скорочення можливостей для незалежних дій білоруських чиновників, які рано чи пізно звернуться до Росії в пошуках альтернативи. Все, що може обмежити зростання російського впливу на свого північного сусіда, як і раніше, в інтересах Києва.

Крім того, економічна реакція на пандемію робить вкрай небажаним для України втрату такого торгового партнера, як Білорусь. З одного боку, у Білорусі ситуація не така проста, як здається. Як відзначають спостерігачі, Росія допомагає Лукашенкові, прагнучи створити основу для переходу, який призведе до відносної лібералізації, вигідної для Москви. Це означає посилення парламентської ролі й економічну свободу, що принесе користь проросійських сил і виведення активів з Білорусі російським бізнесом. З іншого боку, Лукашенко намагається спробувати власний перехідний шлях, очолюваний ним самим і його лояльною елітою. Висловлену кілька днів тому заяву Лукашенка про те, що скликання Конгресу (11-12 лютого 2021 року) не є відповіддю на тиск іноземних партнерів, а тільки на потреби білоруського народу, направлено більше на Москву, ніж на Захід. Лукашенко проводить нову конституційну реформу, яка замість того, щоб передати частину президентських повноважень Національним зборам, як спочатку планувалося, тепер конституює Всебілоруський народний конгрес. Це означає, що деяку частину влади передадуть не інституту з представниками партій, а суспільно-корпоративному органу, де переважно представники працівників від держпідприємств і державних профспілок можуть гарантувати підтримку президента. Адже з'їзд вперше скликано президентом у 1996 році під час конфлікту з парламентом як альтернатива останньому. Це дозволило Лукашенкові обійти парламентську опозицію та легітимізувати себе за допомогою масових корпоративних зборів. Сьогодні він намагається зробити такий самий маневр. Це не те, чого хоче Росія, і вона стає все більш нетерпимою до "шляху Лукашенка".

Крім цінностей, зрозуміло, що Україну турбує перехідний період в Білорусі під керівництвом Росії або дестабілізація, яка може призвести до активності Москви в цій країні. Невдоволення Москви перехідною стратегією Лукашенка може спричинити подальший тиск, унаслідок чого Україна уважно стежитиме за тим, що буде далі. Пріоритет України — уникати російських дій через свій північний кордон. Київ проводить мудру й обережну політику щодо Білорусі. Його відмова взяти приклад з ЄС у прямому введенні санкцій проти Лукашенка може продемонструвати бажання зберегти відкриті канали зв'язку, залишатися життєздатним співрозмовником як для уряду, так і для опозиції, а також бути партнером для всієї країни. Важко сказати, чи дійсно Київ вболіває за перехідний варіант Лукашенко, але зрозуміло, що з урахуванням життєвих інтересів українського народу це може бути не найгіршим варіантом.

Дипломатичне протистояння між Україною та Білоруссю стикається з реальністю тривалої торгівлі та зв'язків — відносин, які на нинішньому етапі все ще мають важливі можливості для майбутнього посередництва і співпраці. Подальші дії Білорусі з підриву безпеки Києва або посилення тиску з боку Брюсселя можуть змінити курс Києва. Однак українська двозначність існує з самого початку і, ймовірно, залишиться. За ворожими тонами між двома країнами ховаються складніші відносини, стратегії та взаємозалежності, які змушують Україну проявляти обережність.

За матеріалами New Eastern Europe