"Мої діти чудово знають, хто в нас стріляв": розмова з 9-річним автором "Маріупольського щоденника" та його мамою

"У мене померли дві собаки, бабуся Галя та улюблене місто Маріуполь". Ці неймовірно пронизливі рядки зі щоденника 9-річного Єгора Кравцова з Маріуполя облетіли як українські, так і багато світових ЗМІ. У Маріуполі під обстрілами російських військових, на межі життя та смерті, Єгор із мамою та сестрою провели довгих сто днів.

Маленький автор тепер уже відомого всім "Маріупольського щоденника" разом із мамою Оленою в ефірі телемарафону "Говорить Україна" телеканалів "Дом" та UA сьогодні, 17 липня, розповіли, яке було їхнє життя в російській окупації і про те, хто називає їхню історію вигадкою. Мати Єгора розповіла, як змінювався син упродовж війни і чому почав вести щоденник. Родина також поділилася тим, як звикала до звичайного життя після евакуації — до світла лампочки, чистого одягу, до тиші.

— Розкажіть нашим глядачам, коли ви поїхали з Маріуполя?

— Олена: Нам вдалося виїхати 30 травня лише.

— Як змінилося ваше життя? Що зараз у ньому відбувається?

— Олена: Звикаємо, адаптуємося до мирного життя. Взагалі перший був шок — світло. Ми світла не бачили. Звичайної лампочки ми три місяці не бачили.

Було відчуття, що якісь прадавні люди вийшли. Нам не треба було палити ці багаття. Ми чисті. Увечері ходжу, кажу: "Господи, я чиста, у мене руки чисті". Тому що ані води, нічого взагалі не було. Ці багаття, бруд, антисанітарія. Це просто жах був. Я іноді й досі не вірю, що тут по-іншому все зараз.

— Єгоре, а розкажи, чим ти зараз займаєшся?

— Єгор: Їм, сплю, в телефоні сиджу. І так все повторюється.

— А малюєш? Може, знову пишеш?

— Єгор: Ні.

— А розкажи, що ти пам'ятаєш зі свого життя до війни?

— Єгор: Ідеальне життя було.

— Ідеальне життя?

— Єгор: Так.

— Чим ти займався? Що робив?

— Єгор: До школи ходив. Знову ж таки, ходив їсти, спав, грав у телефоні, кікбоксингом займався, грав із друзями.

— А яким ти пам'ятаєш Маріуполь?

— Єгор: Гарним.

— Що ти любив найбільше у Маріуполі?

— Єгор: Ходити на Азовське море або в драмтеатр.

— Повернімося до "Маріупольського щоденника". Відомий він став в Україні, а в Росії, звісно, про нього не говорили взагалі. Називали фейком. Олено, чи пам'ятаєте ви перші дні наступу? Яким був перший день повномасштабної війни?

— Олена: Не вірилося. Ось навіть коли були перші вибухи, просто не вірилося, що це справді війна... Маріуполь, в принципі, не вперше це переживав. Якось думали, що може знову десь на околицях, десь далеко все відбувається. Те, що це ось тут поряд і те, що це прийде до нас, у центр міста, я взагалі не могла припустити. Від самого ранку вже було страшно. Так, вже чули вибухи десь далеко. Але все одно не вірилося й усе. Якась внутрішня паніка була, але думали, що якось налагодиться, мине. Надія все одно залишалася на адекватність чомусь.

— Ви спостерігали за Єгором? Як він сприймав цю історію? Педагоги, психологи дають певний інструментарій, поради, як треба говорити з дітьми про війну. Але одна справа давати інструментарій, а інша — розібратися з цим.

— Олена: Єгор дуже подорослішав. За цей час дуже подорослішав, став сильнішим морально. Він завжди намагався мене підтримати. Мені іноді здавалося, що діти підтримують мене. Не я дітей, а вони мене.

— Єгор: Їжте більше — будете дорослими.

— Олена: Подорослішали, дуже подорослішали. Стали більш зібрані. Стали якось навіть, не знаю, як сказати... У певні моменти іноді думаєш: діти це, чи не діти взагалі. Самостійнішими стали. Було таке, що я пішла по воду чи кудись, вони вдома дров наносили, нарубали. Єгор та Ніка — донька моя. Прийшла, а вони мені: ми вже те зробили, і те зробили. До війни взагалі не думали про те, що треба щось зробити. А тут вже ця самостійність проявилася дуже.

— Деякі батьки дітей такого віку, як Єгор, коли їм доводилося ховатися в підвалах, намагалися придумати якусь історію, казку: для чого ми йдемо в підвал, що це мовляв якась пригода. І ось таким чином намагалися не розповідати дітям до останнього, що насправді відбувається. Ви намагалися в якийсь момент трохи прикрасити, створити іншу реальність для дітей?

— Олена: У перші моменти, у перші дні — так. Говорила, що все далеко. Але діти мають розуміти. Єгор у мене дуже розвинена дитина. Він розуміє, його обдурити складно. Він по мені бачить, судячи з моїх емоцій. Розуміє, коли я намагаюся щось прикрасити, чи ще щось. Ну, навіть сенсу брехати не було. Просто єдине, спочатку я наполегливо говорила, що це далеко, що нас захищають. Казала: "Не хвилюйся, якщо стріляють — значить наші відбиваються, є чим відбиватися" і так далі. Ну, а вже потім все було зрозуміло, не було сенсу ані брехати, ані прикрашати. Діти все розуміли чудово.

— Єгоре, а ти пам'ятаєш ось перший день, коли бахкати почали на вулиці сильно? Що ти думав взагалі про це?

— Єгор: Не знаю, думав, що нас захищають, бо мама так сказала. Звичайно, трохи мені не вірилося, але все одно я так думав.

— Чому ти почав писати свій щоденник? Це хтось підказав тобі, чи ти сам вирішив?

— Єгор: Я сам. Ніхто мені не казав. Просто хотів записати. Мені здавалося це прикольним, бо робити не було чого.

— А для кого ти писав цей щоденник?

— Єгор: Просто так. Не для кого, просто так писав.

— Олено, коли ви побачили, що Єгор записує дні, записує всі свої думки? Про що ви тоді подумали? Як ви це сприйняли?

— Олена: Я в перший момент, коли це побачила, перша єдина моя думка була, що жодна дитина у світі не повинна такого писати. Ніхто просто не заслуговує на таке. Це перше, про що я подумала.

— Єгор писав справді такі страшні речі. Начебто констатував це як факт. Ось як вам здавалося: він усвідомлює повною мірою, що відбувалося на той момент?

— Олена: Так, він усвідомлював. І, як мені здається, йому просто треба було виговоритись, це кудись видати. Він завжди намагається морально мене захистити, завжди каже: "Ой, мам, хотів тобі сказати, але вирішив не засмучувати, тому не буду". Ось у такому плані. І, мабуть, йому треба було те, що в нього всередині, кудись видати, а мене засмучувати не хотів. Ось, мабуть, тому й написав. Я так думаю.

— Євген Сосновський, фотограф, актор маріупольський, розповідав про те, як ви прийшли до нього, якщо не помиляюся. Ваш будинок був поряд із "Азовсталлю", заводом, який обстрілювався російськими військами. І писав Сосновський про те, що ви були сильно поранені. А можете розповісти детальніше про цей день? Як взагалі сталася ця подія страшна?

— Олена: Перший обстріл був о 4-й чи о 5-й ранку, ще темно було. Ось точно не скажу. У нас вилетіли вікна всі й двері, зірвало замок із вхідних дверей. Ми були у батьків. У нас два будинки поряд. Вже не було ані світла, ані води, ані газу, нічого, й ми переїхали до батьків. Ми намагалися разом усі триматися. Ховались при кожному обстрілі в коридорі. Як тоді нам здавалося, це найбезпечніше місце у плані того, що там хоча б немає шибок, а в разі чого — не буде уламків. І ось відбувся перший обстріл.

Кожен обстріл розпочинався так: літав літак, а потім починали стріляти. Вилетіли у нас шибки. Звичайно, ми вже не спали. Попадала штукатурка. Ми це все прибирали і десь може о 7-8 ранку прибрали, вже вікна почали картонкою закладати. І почався наступний обстріл.

Знову летів літак. Ми всі прийшли в коридор. І чуємо, що почали стріляти. За звуком, як на мене, це міни були. Ось звук міни, що летить. Не знаю з літака чи ні. І десь поряд приземлилося вперше, десь у сусідів. Двері відчинилися, тато мій почав кричати, щоб ми бігли у ванну. Ми з дітьми, з мамою туди забігли. Я його теж кликала. Кажу: "Таточко, йди сюди". А він каже: "Я триматиму двері, бо якщо вони відчиняться, невідомо, що буде".

І в цей момент — черговий "приліт", на нас упав дах. Дах злетів, впала стеля і все, що було на стелі. Відразу пилюка, ми нічого не бачимо і задихаємося, крики дітей, вони плачуть, кричать: "Мамо, нам страшно". Я відчула біль, у мене вся ліва сторона просто оніміла.

Насамперед був страх. Ось страх від того, що не розумієш, що як відбувається, наскільки серйозно, що з дітьми. Потім потихеньку цей пил почав осідати. Донька кричить, що в мене кров із голови тече. Я її давай заспокоювати. Кажу: "Доню, може подряпина, може щось не сильно". Але потім дивлюсь, справді, з голови за вухом по шиї стікала кров.

Єгор теж кричав, що у мене щось у спині, у мене там якийсь камінь. Кажу, це, мабуть, подряпина, щоб їх трохи заспокоїти.

— Єгор: Ага, подряпина з кров'ю.

— Олена: Ну, мені ж треба було тебе заспокоювати.

— Єгор: Я зрозумів, що це було марно, тому що я провів по спині рукою ось так. Як спина була... ну боляче було. Я протер, і там кров побачив. Ну, спочатку маленька, бо я за контурами тільки обвів. А якби я ще глибше провів?

— Олена: Потім пил трохи осів, ми почали вибиратися. Я говорю дітям: "Давайте, виходьте". В принципі, вся стеля була у мене на спині. Я її тримала спиною, ось все те, що впало. Відчуваю, що цього довго не витримаю.

Ми починаємо вибиратися в коридор, бачимо мого тата. Він лежав на підлозі. Мабуть, він тримав двері, від вибухової хвилі її смикнуло, і він якось розвернувся не так. Він зламав собі стегно, і, мабуть, ще влучили уламки. Він лежав на підлозі й не міг рухатися. Ми через нього якось пролізли, перейшли до іншої кімнати. Тоді я вже детальніше оглянула рани, звичайно, була в шоці.

Єгор, коли я підняла кофту, у нього там із долоню рана була, а я думала, що там легені. От я просто бачу, що там щось було жовте, пухке. І спочатку я подумала, що це легені. Як виявилось, це був підшкірний жир. Повністю зчесало йому шкіру. У доньки теж голова була розсічена, палець. Вона прикривала рукою голову, мабуть, частина удару припала на палець.

Потім ми дітей через вікно витягли з будинку. Тато лежав, не міг рухатись, зірвало двері в кімнаті. Я ті двері якось поклала на підлогу, і на них його перетягла з коридору в кімнату, де дах був ще цілим.

Зараз я, здається, не уявляю, як я це зробила. І не знаю, де на той момент у мене взялися сили. Дякувати Богу, прийшов сусід, надав першу медичну допомогу, промив дітям рани, перев'язав. Я вже розумію, що допомоги жодної медичної не буде, лікарів уже нема. І я йому кажу: "Ти мені скажи, діти виживуть без лікарів?". А він мені: "Ти на себе подивися, ти не виживеш, ти спливеш кров'ю, і помреш". Але, слава Богу, обійшлося.

— Як ви це пережили, як отямилися?

— Як пережили? А який вибір? У мене діти. Заради них треба було триматися. Ось і вся відповідь. З приводу відійшли — звичайно, коли я приїхала в Україну вже, на підконтрольну територію, перші, я не знаю, може, два дні потім, я плакала, я цілими днями просто плакала.

Береш телефон, відкриваєш соцмережі, скрізь Маріуполь, скрізь ці руїни. Я розуміла, що там я не зможу бути навіть з якихось моральних міркувань. Але все ж таки, коли я виїхала сюди, спочатку це взагалі було морально нестерпно просто.

— Єгоре, а ти знаєш, що з твоїми друзями?

— Єгор: Бачив Андрія та Іллю. Вони у Запоріжжі. Максим тут, у Києві. У мене ще був, сподіваюся, він і зараз є, друг Артем, але він до війни виїхав, я не знаю, що з ним.

— Олено, а коли ви зрозуміли, що в жодному разі не можна залишатися в Маріуполі, що це дуже небезпечно і для дітей, і для вашого життя?

— Олена: Насправді, це рішення мені далося дуже складно. На той момент, коли стріляли у нас, виїхати не було змоги взагалі. Я ще тоді мамі говорила, це квітень, може, початок травня був, я кажу: "Мам, треба вибиратися, бо коли перестануть стріляти, буде набагато складніше виїхати морально". Начебто все закінчилося, начебто вже безпечно. І справді, так і було. Ми виїхати все ж таки не могли в травні. Але з кожним днем, коли ставало тихіше і тихіше, морально ставало набагато важче виїжджати.

Спочатку я збиралася навіть залишитися там. По-перше, коли ти перебуваєш удома, хоч усе й розбите, побите, немає жодних благ цивілізації, немає ані світла, нічого, але ти думаєш, що це твій дім, як ти його покинеш. Але коли ти виходиш за межі будинку, на вулицю в місто, просто дивишся і розумієш, що так, ніби твоє, але це все чуже. Це не той Маріуполь, який був. І там перебувати складно.

Складно щоразу виходити надвір, усе це бачити. Потім знову ж таки, що буде взимку. У мене двоє дітей, що я робитиму взимку? Світла немає, води немає, може, й тепла не буде. І ось останнє, що мене підштовхнуло виїхати, напевно, коли постало питання про школи. Я зрозуміла, що моїх дітей навчатимуть тому, що це ми, українці, себе обстрілювали, обстріляли місто. Мої діти чудово знають, чий літак там літав, хто у нас стріляв. І ось, що їм вкладатимуть у голови нісенітниці. Це, мабуть, було основне, що мене підштовхнуло виїхати звідти. Я не хотіла цієї брехні.

— Олено, а що ви могли б сказати людям, які називають міфом людей, які виїхали з Маріуполя?

— Олена: Ви знаєте, я з 2014 року намагалася щось довести цим людям, і я зрозуміла, що немає сенсу навіть щось їм доводити, ось просто. Мені здається, поки кожного це не торкнеться... Навіть у Маріуполі були такі випадки, до 2014 року там, мовляв, Росія — наші брати, а коли зараз ми з ними зустрічалися в травні, то люди вже думають інакше. Припустимо, і я багато разів чула, що, мовляв, ми такого не чекали від них.

Тому мені здається, поки люди самі з цим не зіштовхнуться, їм щось доводити немає сенсу. Дай бог, звичайно, щоби хтось зрозумів би. Але я просто зараз навіть не бачу сенсу витрачати свої нерви. Я досить витратила їх, щоби з цими людьми якось боротися. Вони того просто не варті.

— Які у вас плани далі? Повернетесь до Маріуполя після деокупації?

— Олена: Обов'язково повернемося, так.

— Єгор до київської школи піде?

— Олена: Поки ще не знаємо, чітких планів немає. Ближче до вересня визначатимемося.

— Як українська влада з вами співпрацює, чи допомагають вам?

— Олена: Звичайно. Маріупольські дуже допомагають. Ось наш фонд "Я-Маріуполь" дуже допомагає. Коли ми виїхали, нам також дуже наші хлопці допомогли українські, маріупольські. Перші дні у Запоріжжі, тут теж. Звичайні люди допомагають. Взагалі нереальна підтримка. І допомагають усі.

Читайте також: Щоденник Єгора з Маріуполя викликав величезний відгук у всьому світі, — фотограф, який показав записи хлопчика

Нагадаємо, Єгор Кравцов разом із мамою пережили штурм Маріуполя ЗС РФ. Під час бойових дій він залишав записи у зошиті про пережиті втрати та жахіття війни. Сьогодні записи Єгора почали порівнювати із щоденником єврейської дівчинки Анни Франк, яку вона вела в період нацистської окупації Нідерландів.