Мітинги в окупованому Херсоні й передача даних для ЗСУ: розмова з фотографинею Марією Пулею

Фотографиня Марія Пуля — мешканка Херсона. Залишаючись в окупації, вона знімала рідне місто, аби зафіксувати усе, що там відбувалося. Які настрої в українського суспільства були під час окупації, як усі наважувалися виходити на мітинги, про передачу даних про росіян для ЗСУ, про свої фотографії та багато іншого Марія Пуля розповіла у "Ранку Вдома".

Ведучі  Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Розкажіть, як для вас почалася окупація? Що було в місті на початку російського вторгнення?

— Окупація почалася, якщо чесно, дуже незрозуміло. Ніхто не знав, що відбувається, що нам робити. Російські військові зайшли буквально в перші дні повномасштабного вторгнення. Тобто на третій день вже військові були в місті. Багато хто виїхав прямо в перший же день. Перший тиждень ми були налякані й просто скролили новини. Ми не могли зрозуміти, як у XXI столітті у центрі Європи можлива окупація та війна.

Десь вже після першого тижня ми почали оговтуватися. Мій хлопець разом з нашою подругою почали організовувати передачу даних українським військовим щодо розташування окупантів. Так минули перші два місяці, дуже активно передавали дані.

— Як відчувався спротив?

— В перші дні в цілому це було лише в розмовах. Дуже швидко почали виходити на мітинги. В перші тижні почалися мітинги проукраїнські перед нашою міською радою. Був мітинг 20 березня 2022 року, і я на нього потрапила, хоча ми дуже сильно боялися туди йти, тому що ми передавали дані. Тому телефони залишили вдома і пішли на мітинг. Я взяла з собою камеру. Тоді на власні очі побачила, наскільки херсонці не хочуть бути Росією.

Це були сотні людей, в розпал протестів — тисячі жителів міста. Уявіть собі натовп на головній площі Херсона, окупанти з автоматами з технікою стоять навпроти нас. В цей час люди скандують: "Херсон — це  Україна!" показують окупантам образливі жести, всі мітингарі з українськими прапорами, з плакатами :"За гречку Батьківщину не продаємо!". 

В якийсь момент окупанти хотіли на КАМАЗах проїхатися через центр, але ми голими руками зупинили ці машини. Мені навіть вдалося це відзняти. Я горда, що в мене є ці знімки.

— Марія, коли ви фотографували, ви розуміли, для чого ви це робите? Це був план чи простий поклик душі?

— Ми тоді вийшли просто тому, що був поклик душі. У нас була неймовірна злість на окупантів, що вони прийшли до нас, на нашу землю, вигнали нас з нашого дому. Нам довелося з хлопцем переїхати до батьків, тому що наша квартира була надто близько до Антонівського мосту.

Ця злість виплеснулася на тому мітингу. Я взяла камеру, але не знала, чи буду знімати, бо мені було дуже страшно. Втім, коли ти знаходишся в оточенні таких самих людей, як і ти, у вас спільна мета, ви підтримуєте одне одного, то це додає впевненості, хоробрості.

Тоді я зрозуміла, що я хочу робити ці знімки. Чим більше я їх робила, тим більше я розуміла, що я хочу, щоб вони були визначними. Я хочу показати світові, хоча б Україні, що Херсон — це Україна. Бо окупанти всіляко старалися задушити це все. Вони вимикали нам інтернет, коли були великі мітинги, проводили проросійські мітинги на 15 людей для пропагандистської картинки.

— Як ви прожили той момент, коли дізналися, що Херсон звільнений?

— Я дізналася про те, що Херсон нарешті вільний, коли їхала [у Києві] в метро на зйомку. Я прочитала це в новинах, спершу не повірила, потім розридалася прямо в метро. Доїхала все ж таки на зйомку, постаралася відключитися, провести свою роботу. Приїхала додому і проридала до кінця вечора.

Частково це була радість та полегшення. Нарешті Херсон вільний, ми всі цього дуже чекали, дуже сподівалися. З іншого боку, я переживала за херсонців, бо ми не знали, що буде далі. Маю на увазі, як себе будуть поводити окупанти. Тим паче в Херсоні залишилася моя мама. Вона й досі там живе. На той момент у нас не було з нею нормального зв'язку.

— Що мама розповідає про життя в Херсоні станом на серпень 2024 року?

— В цілому вона звикла. У неї є робота, але виїхати в центр міста — стрес, бо обстріляти можуть у будь-який момент. Вона приймає снодійне, щоб спати уночі. Вона виснажена, але не хоче покидати дім.

— Ви займалися фотографією ще до повномасштабного вторгнення. Чи фотографуєте зараз?

— Так, я знімаю відео зараз. Почався кар'єрний ріст. Цікаво, що зараз різні запити у людей. Переважно люди шукають себе. Якщо до повномасштабного вторгнення люди хотіли творчості, то зараз люди просять допомогти їм полюбити себе.

Люди приходять і кажуть: "Покажи мені мою красу, будь ласка. Хочу себе полюбити". Тобто є запит на те, щоб любити себе такими, якими ми є зараз. Не шукати іншого, не слідувати за трендами, а просто полюбити себе.

— Про що мрієте в День незалежності України?

— Мрію поїхати з наметом знову в Геройське. Покататися на байдарках Херсонськими плавнями. Мрію полежати в гамаку в Олешківських лісах. Це місце мого дитинства. Хотіла б вільно подорожувати Херсонською областю.

До повномасштабного вторгнення я багато їздила, і це моє місце сили. Мені крається душа кожного разу, коли я бачу, що вони з нею роблять. Втім ми робимо все, щоб прискорити нашу перемогу, реалізувати наші мрії.

Читайте також: Застосунок "База": говоримо з керівницею проєкту про психологічну підтримку ветеранів та їхніх родин