Кожна людина знайде в ній себе, — Оксана Шаварська про нову книгу "Рисочка"

Нещодавно у світ вийшла неймовірно чуттєва та ніжна книга "Рисочка". Ця історія дорослішання дівчини, історія про мрії та зламані стереотипи. Про книгу у "Ранку Вдома" говоримо з авторкою, письменницею, сценаристкою Оксаною Шаварською.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.

— Оксаночко, хто така Рисочка?

— Рисочка — це головна героїня цієї книги. Це є дівчинка, яка дорослішає, яка пізнає світ. Читач дорослішає разом з нею, пізнає життя і знаходить відповіді на всілякі екзистенційні питання.

— Як з'явився цей образ?

— Хороше питання, тому що я насправді нікому про це не розповідала, ви будете перші. В книжці є пояснення, але воно насправді вигадане. Правда полягає в тому, що коли мені десь було років 18, я грала в театрі такому експериментальному. Там був режисер, який був шалено закоханий в красиву жінку. Вона часом приходила до нас на репетиції. Коли вона заходила, він завжди на неї дивився і казав: "Моя Рисочка прийшла". Я так запам'ятала цей образ. Це образ вродливої, впевненої в собі жінки, і те, як він її називав Рисочка, що я його пронесла крізь роки, і чомусь мені захотілося назвати героїню цієї книжки Рисочка.

— Слухай, ця книжка про тебе чи не про тебе?

— Тут, по-перше, історії не тільки про Рисочку. Тут дуже багато історій про людей, яких вона зустрічає на своєму життєвому шляху. Якісь образи я брала з реального свого життя, якісь образи й сюжети брала з життя своїх друзів, але це ж художня література, тому там багато вигадки. Я б сказала так, 50 на 50, але секрети розкривати не буду.

— Чому людина, яка нас дивиться, яка нас чує, яка взагалі почує про книжку "Рисочка" Оксани Шаварської, має її прочитати?

— Тому що для людей що головне в цьому житті? Відчувати емоції. Правда? Так. Ця книжка змушує плакати й сміятися. Вона змушує переживати дуже великий спектр емоцій. Кожна людина знайде себе в тих чи інших героях. Хтось побачить себе в Рисочці, хтось — в її друзях або в людях, яких вона зустрічає. Хтось знайде відповіді на ті питання, на які давно не міг відповісти. Я це говорю так само впевнено, тому що вже, здається, два місяці, як вона вийшла, і я отримую дуже багато  відгуків. Я фактично зараз вам цитую ці відгуки.

— Оксано, як виникла ідея написати цю книжку?

— Я написала першу і треба було щось думати про другу.  Я почала писати новели, але не могла скласти все це докупи. Пам'ятаю, я 2 роки тому влітку поїхала в Карпати зі своєю подругою, теж письменницею, Іреною Карпою. Я їй прочитала кілька шматків. Це було вночі, вона тоді нічого не сказала. Вранці ми прокинулись, і вона каже, мовляв, слухай, ти мусиш написати цю книгу. Я тебе буду діставати щодня, щоб ти писала. Тому хочеш чи не хочеш, ти мусиш написати книгу. Ірена мене штормила, в гарному сенсі цього слова. Ірена сиділа у Парижі, писала, а потім телефонувала мені й казала, щоб я теж сідала писати. Тоді я в себе повірила і написала книгу, яка, сподіваюся, сподобається багатьом людям.

— Там основна тема про негарну дівчинку. Негарну негнучку дівчинку, якій не все вдається. Якби ця дівчинка була твоєю донькою, як би ти її виховувала?

— Вона негарна в дитинстві. Це важливо зазначити. Оточення такою її вважало. Втім, відповісти на питання ваше я не можу, бо я не маю дітей. Я не є мамою, тож не знаю, як би я повелася. Я думаю, що дуже важко передбачити, якою мамою чи татом ти станеш, коли в тебе з'явиться дитина. Це історія про негарну Рисочку маленьку. Вона не є автобіографічна, тому що мої батьки завжди мене підтримували. В мене все було класно в дитинстві. Втім, я переживала певний булінг в школі. Я думаю, що ми всі переживали певний булінг.

— Ти згадуєш Київ, багато впізнаваних місць твого улюбленого міста. Яким ти описала Київ на сторінках цієї книги?

— Я трішки ширше тобі відповім на це питання, тому що коли почалася повномасштабна війна, я, як і багато українців, покинула Київ, але десь вже в кінці березня 2022 року, бо не витримувала морально. Я поїхала до Львова, і тоді в мене з'явилася така думка, страшна думка, а що, якщо я не повернуся? Ну, раптом станеться щось таке жахливе, що я більше ніколи не повернуся додому, бо Київ – це мій дім. На щастя, мені пощастило повернутися додому — в Київ. Я зрозуміла, що це найкраще місто для мене на планеті. Немає кращого міста в цьому світі. Я дуже багато подорожувала. Я була в Парижі, в Баку, в Барселоні, Нью-Йорку, Майамі. Я можу називати багато міст. Але Київ, це справді дуже велика моя любов. Тому в книзі багато Києва.

— Чи є ідея написати сценарій, щоб потім за цим сценарієм зняли фільм?

— Звичайно, мені в цьому житті пощастило. У мене дуже багато друзів-кінопродюсерів, я сама сценаристка, я працюю на телебаченні все своє життя, тому я себе так вільно почуваю в цій студії, бо в ній я теж знімала.

Я б радше довірила написати сценарій якомусь класному сценаристу, їх багато в нашій країні багато, мої улюблені це Наталка Ворожбит, Женя Тунік. От якщо або Наталка, або Женя візьмуться, то я буду щаслива.

— Чому сама б не взялася?

— Я лінива, а сценарій це дуже велика робота.

— Що тебе мотивувало написати книжку, окрім повідомлень від Ірени Карпи?

— Мені знову ж таки пощастило, тому що мене запросили на резиденцію письменницьку в Берлін на два місяці. Це був такий палац в Шарлоттенбурзі. Це такий дуже дорогий район Берліну, де живуть дуже багаті люди. Там нема розваг. Ні ресторанів, ні барів, нічого. Нетиповий Берлін. Тож в мене не було вибору, я сиділа і писала. Бо щоб доїхати до типового Берліну, мені треба було півтори години. Це як з Фастова в Київ на електричці й назад. Тому більшість часу я просто сиділа і писала. Чудово. Тобто для того, щоб створити ідеальну книжку, просто треба забрати всі розваги навколо і писати. Я впевнена, що ця книжка сподобається багатьом і багатьом вона відгукнеться.

Читайте також: Цифровий меморіал для загиблих військових: розмова зі співзасновницею платформи "Меморіал"