Кожен кадр — спілкування з людиною: інтерв'ю з фотографом-документалістом Едуардом Капровим

Про документальну фотографію та її значущість під час війни в інтерв'ю у програмі "Ранок Вдома" розповів Едуард Капров. Він поділився нюансами своєї особливої ​​техніки. Розповів про те, як її використовує, і хто допомагає йому в реалізації проєкту, пов'язаного з Україною.

— Ви — громадянин Ізраїлю, але ваше коріння пов'язане з Україною?

— Мої діди з України. І у Харкові в мене жили донедавна родичі.

— Вони всі в безпеці зараз?

— Так, слава Богу, так. У мене є двоюрідний брат. І я маю в Харкові дуже багато друзів, багато студентів, які в мене тут в Ізраїлі навчалися. Це молодь з України.

— Едуарде, скажіть, чому ви вирішили приїхати до України?

— Коли все це сталося реально, 24 лютого, коли я почув, що бомбардували Київ, Харків. Перше — важко було взагалі повірити. За першими даними стало зрозуміло, що масштаби вторгнення просто не вкладаються в голові. І я просто не міг залишитися осторонь. Розв'язав певні технічні проблеми, і одразу приїхав.

— Ваші світлини дуже вражають. Розкажіть, будь ласка, про свою особливу техніку. Чому її використовуєте і в чому її труднощі?

— Я був двічі, дві поїздки провів в Україні. І вперше я знімав, що називається зазвичай на цифрову техніку. А ця техніка, про яку ви говорите, нею я зайнявся приблизно 6 років тому. Зараз весь світ переживає таку собі революцію, відбувається переоцінка цінностей суто професійних. Як свого часу, коли винайшли фотографію, художникам довелося винаходити себе наново. Так і в цьому випадку сьогодні фотографу теж трохи доводиться винаходити себе наново.

Тобто я вважаю, що техніка — це інструмент, вона має виконувати свою функцію. І до цієї техніки я насправді прийшов суто з концептуальних міркувань. Я робив свій проєкт, персональний документальний проєкт про межі Ізраїлю, як на нього дивилися перші єврейські переселенці.

Ще сто років тому існування Ізраїлю було утопією, тобто це було неможливо. Для мене, коли я вирішив використати цю першу техніку фотографії, це було своєрідною фотографічною утопією. Сама по собі техніка, у неї зовсім інша візуальна мова. У цій техніці фінальне зображення виходить прямо на місці, на цьому склі, воно в єдиному екземплярі.

Можна тиражувати, але оригінал один. Тобто скло, воно одне. І якщо воно розіб'ється і не довезеться, то все. Тобто все ось це мені дуже цікаве, імпонує. Це челендж, це виклик собі як фотографу.

У цьому випадку з Україною ця ідея ніби теж напрошувалася. Тому що першу у світі задокументовану війну було знято саме цією технікою і, як не дивно, це була Кримська війна. Тобто у тому ж регіоні.

— Едуарде, цей процес фіксації зображення не просто унікальний, але ще дуже дорогий. Хто вам помагає?

— У проєкції найголовніша дорожнеча полягає в тому, що мені треба було приїхати до Німеччини, купити машину, обладнати її під лабораторію. І плюс, звичайно, скло. Безумовно, процес дуже дорогий. Звичайно, ніяка редакція сьогодні не підпишеться під такий проєкт. Тим паче коли я його робив перший раз.

І за ціною, і за складністю, і за небезпекою. Були люди, які мені хотіли просто пожертвувати гроші. Але я не можу цього прийняти. Тобто пожертвування я не приймаю, тому що я не представляю благодійну організацію. Але я запропонував би людям купити мої роботи якісь попередні, тим самим допомогти мені здійснити цей проєкт. Саме так це і сталося.

— У яких містах, у яких регіонах були, що знімали, і що найбільше вразило під час зйомок?

— Першого разу мене, звичайно, вразили насамперед масштаби того, що я побачив у Бучі, в Охтирці, у Тростянці на Сумщині. Масштаби можна порівняти тільки з тією війною, яку ми знаємо. Вдруге, ось коли я був зі склом, я більше зосередився на Харківщині. Тобто Харків та область, Чугуїв. І Донбас: Слов'янськ, Лисичанськ, Краматорськ. Кожен кадр — це спілкування з людиною.

Тобто людині потрібно спочатку сказати, хто ти, звідки, навіщо ти це робиш. Тому що це довга експозиція, це довгі налаштування. Людина, яка знімається, вона має повністю бути з вами разом. Тому цього разу, звичайно, найголовніше — були зустрічі з людьми. Відчуття пам'ятаю, коли я вже з Харкова поїхав і дзвонив, обдзвонював людей попрощатися, у мене було відчуття, що я їду з рідного міста. Історії солдатів, з якими я спілкувався, тіла загиблих солдатів, що розкладаються… Вражаюче видовище…

— Скажіть, де можна побачити ваші роботи?

— Мої роботи зараз можна побачити у мене на сторінці в моїх соцмережах. Наразі планується велика публікація у французькому журналі "Полька", у вересні вона публікуватиметься. Можливо, я зможу зробити виставку в Ізраїлі, а можливо, і в іншому місці. Щоб її побачили якнайбільше людей у ​​всьому світі.

— А де ви зараз перебуваєте? Чи плануєте ви повертатися в Україну і що ще хочете знімати?

— Я планую, безперечно, повернутися в Україну. По-перше, війна, на жаль, поки що не закінчилася. Такі речі швидко не відпускають. Тобто це неможливо приїхати, зняти, виїхати і забути про це.

— Чию увагу, як документальний фотограф, ви хочете привернути своїми роботами? Хто ваша аудиторія, яка є головна мета того, що ви робите?

— У фотографії, як і у будь-якій справі, є свої жанри. Так само як і на телебаченні. Є новинна передача для тижневої пропозиції, та, яка публікується на сторінках новин, і, на жаль, наступного дня про неї вже мало хто пам'ятає. Є документальна фотографія. Тобто я прагну цього. У неї більше буде термін придатності, скажімо так. Не публіка, яка читає газету, яку роздають сьогодні безкоштовно, а публіка, яка купує журнали, книги та ходить на виставки. Ось ця публіка — моя аудиторія, що має більш довгий термін зберігання, термін придатності.