Двічі "звільнені": 2014 VS 2022 для переселенців з Донбасу

Мене звати Марина Курапцева, я переселенка з міста Єнакієве Донецької області, і я біженка із смт Бородянка Київської області. Так я починаю кожне із нескінченних інтерв'ю, які даю колегам після евакуації з Київщини.

Перша евакуація

У 2014 році, коли "російський світ" уперше прийшов "звільняти" Донбас, моя сім'я мало не загинула під час боїв за Єнакієве. Дуже невдалим було розташування нашого будинку — прямо між українською та російською арміями. І якщо перша намагалася заподіяти якнайменше шкоди громадянській інфраструктурі, то друга про це зовсім не дбала.

Потім ми втратили будинок (у 2015 році його було зруйновано внаслідок обстрілу з реактивних систем залпового вогню "Град"), а з ним — і все майно, яке наживала наша сім'я та попередні покоління. Найстрашніше — як і мільйони переселенців 2014 року, ми втратили нашу землю, обірвали коріння, втратили навіть можливість відвідати могили наших рідних.

Ми втекли спочатку на захід України, а у 2015-му перебралися під Київ. Що може бути безглуздішим за припущення про бомбардування мирних міст біля самої столиці?

Пошуки роботи, оренда житла, купівля предметів побуту, кухонного начиння, побутової техніки — на це пішло вісім років нашого життя. Роки йшли, з ними йшло здоров'я, а нервові клітини згоряли в чиновницьких кабінетах, у спробах довести, що ми, переселенці з Донбасу, "також люди".

Хтось за 2-3 роки з початку конфлікту на Донбасі та окупації Криму здивовано піднімав брови: "Як, ви ще не купили квартиру на Печерську?" А ми тим часом просто намагалися вижити.

Повномасштабна війна

Коли 24 лютого 2022 року Україна прокинулася від звуків вибухів, відчуття нереальності того, що відбувається, стало, здається, основним у складному спектрі почуттів українців, які живуть у містах, які не знають, що таке війна.

Багато людей схопили перші речі, що попалися під руку, завантажили їх до автівок, електричок або маршруток, і вирвалися з Бородянки. Проте більшість залишилися. Люди залишилися у своїх будинках, як залишалися у своїх рідних стінах і люди на Донбасі у 2014-му. Про те, що Росія надішле до України літаки, щоби стерти наші міста з лиця землі, звичайно, ніхто з цивільних і не підозрював.

25 лютого ми почули перші залпи та вибухи. А 26 лютого знайома жінка, яка живе на іншому кінці Бородянки, повідомила нам, що російські танки вже розбили будинок у приватному секторі, поховавши під його уламками трьох людей і ще кількох залишивши під завалами. Ми схопили "тривожний рюкзак" і побігли до бомбосховища. Бо чудово пам'ятали, що російські військові не щадять мирне населення.

Найбільше не пощастило багатоповерховим будинкам, розташованим біля районного військкомату та вздовж вулиці Центральної, якою з 26 лютого почала прориватися російська військова колона. Російські літаки їх спалили вщент.

Буча, Клавдієво, Немішаєве, Бородянка, Ірпінь, десятки інших населених пунктів лежали у російських окупантів на їхньому шляху у напрямі Києва. І лише тому їх стерли з землі бомбардувальники РФ.

Досвід війни: що знадобилося

Ми вже переживали бойові дії в місті. Тому розуміли, що краще опуститися в укриття. Проте не в будь-яке. Наприклад, підвали висоток від початку можна вважати братськими могилами. У Бородянці зараз так і кажуть — братні підвали. Зайве підтвердження тому — жахливі кадри з Бородянки, Бучі, Харкова, Маріуполя.

Бомбосховище, в якому ми провели п'ять днів, було збудовано саме як притулок на випадок бойових дій: водопровід, туалет, електрика, опалення. Але — вологі стіни. Але — цементний пил, що піднімався від кожного вибуху. Але — закладене дощечками вікно надвір. Багато різних "але", що утворюють величезне решето в моноліті, яким мало бути це місце.

26-28 лютого ми ховалися від артилерійських обстрілів, ховалися від російських солдатів, які під виглядом "евакуації" забирали цивільних, щоб загнати до автобусів і зробити з них "живий щит", тобто погнати попереду російської колони військової техніки, закриваючись від ударів з боку Збройних сил України.

Ми знали, що не можна викрити наше укриття. Знали, що треба слухати хлопців із територіальної оборони — вони приходили до нас уранці, приносили обнадійливі новини: росіян б'ють під Гостомелем, у Бучі, в Бородянці — скрізь димляться частини цієї гідри, яка з Білорусі повзла на Київ. Але гідра відрощувала все нові й нові голови.

Ми знали, що під час обстрілу не можна бігти, а потрібно лише знайти максимально безпечне місце. Пам'ятали, які небезпечні осколкові поранення, і що "швидка допомога" та пожежники можуть просто не мати доступу до місць, де потрібна їхня допомога. Коли був інтернет, просто там, на місці, намагалися вивчити та запам'ятати способи надання долікарської допомоги.

Заспокоювали одне одного: коли хтось плакав, просто мовчки підходили та обіймали. Іноді людині потрібно лише кілька хвилин уваги й тепла, особливо тим, які прийшли до бомбосховища самі, а їхні рідні залишилися у своїх будинках, не встигнувши уникнути небезпеки.

Звісно, робили й те, чого не можна було з погляду безпеки, але потрібно — з погляду виживання. Наприклад, кілька людей із нашого укриття, серед яких була 15-річна дівчина та її хлопець, їздили до зруйнованих супермаркетів АТБ та "Фора", щоб набрати води, продуктів, предметів гігієни. Про хліб ми тоді навіть не мріяли.

Ще ходили вулицями у вечірній час, щоб відшукати мітки на багатоповерхівках, які за підкуп залишали місцеві жителі, спрямовуючи дула російських знарядь на будинки мирних жителів.

А потім наш досвід виживання на війні, наші знання, наші надії вижити й тут просто розсипалися, як мозаїка. Бо прилетіли російські бомбардувальники.

Літаки

Російські військові літаки закидали Бородянку ракетами. Схема була простою і жахливою у своїй жорстокості: спочатку прилітали літаки та кидали ракети на житлові будинки, потім йшла частина російської військової колони і руйнувала Бородянку з землі, розстрілюючи при цьому і людей, які випадково опинилися на вулиці, потім — знову літаки, і знову — частина колони.

Я пам'ятаю, як 25 лютого ми з мамою та сестрою, купивши в останньому ще не закритому магазині м'ясо (яке так і не приготували), йшли через центральну площу Бородянки, повз ще не розстріляний пам'ятник Тарасу Шевченку та ще не зруйнований Будинок культури, і почули залпи артилерії. І я сказала: "Мамо, вони прийшли до Бородянки, це насправді відбувається? Я не вірю".

Ось так зараз, оглядаючись на півтора місяці тому, мені важко повірити, що наші міста знищують російські літаки, що це ми сиділи в темному бомбосховищі і щосили відкривали рота, щоби не оглухнути від звуків, з якими розриваються авіабомби, що це наші будинки падали й палали, ховаючи під завалами наших сусідів.

На жаль, у Бородянці не було сирен для сповіщення мешканців про небезпеку з повітря. Тому про літаки, які прилітають скинути чергову "порцію" бомб на Бородянку, люди дізнавалися за звуками: політ, свист бомби та вибух. Якщо був мобільний зв'язок, тероборона попереджала нас телефоном.

Тут не міг допомогти жодний досвід. Тому що ми ніколи не переживали авіанальотів. Тому що ми ніколи не могли уявити, що є на світі сила, яка готова знищувати мирних людей просто так, без воєнної необхідності, виключно із прагнення стерти все живе з лиця землі. Вбивати, ґвалтувати, грабувати — ось усе, навіщо прийшла російська армія до України.

2 березня нас евакуювали українські рятувальники. Нас вивозили під авіанальотом, коли російські бомбардувальники летіли, щоби вже остаточно стерти Бородянку з лиця землі. Ці літаки гули у повітрі, кидали бомби, а рятувальники "завантажили" нас у "КамАЗ" і просто рвонули з місця. Перед тим, як залізти до кузова, я озирнулася на центр Бородянки, щоб запам'ятати бодай щось; і нічого не побачила, крім диму, повалених стовпів і "спрута" з електричних проводів, що впали вниз.

Нас відвезли до села за 10 кілометрів від Бородянки. Дві доби ми намагалися покинути те місце, але довкола були лише підірвані мости, поряд — Бородянка, Гостомель, Київ. Навколо точилися бої.

А потім українські військові разом із місцевою владою організували коридор, так звану "дику" евакуацію. Ми їхали українськими блокпостами. Ось ще один урок війни: з часів Дебальцевого та Іловайська усі мають запам'ятати, що евакуація можлива лише за домовленістю з українськими військовими. Російським військовим вірити не можна.

Висновки

Немає універсальних знань, які би допомогли вижити під час збройного конфлікту. Можна пережити артилерійський обстріл у будинку, а завтра — загинути в бомбосховищі внаслідок прямого влучення крилатої ракети.

Але є загальні правила поведінки цивільних людей під час війни. Існує безліч рекомендацій. Вони можуть допомогти у конкретній ситуації.

Особливо важливо розуміти, що бій у межах міста — найжорстокіший, найнебезпечніший для мешканців. І якщо ви не можете залишити небезпечну зону, знайдіть укриття. І тримайтеся щосили.

Читайте також: Що робити, якщо охопили паніка та страх в укритті — поради психологів (ВІДЕО)