Документальний фільм "Мирні люди": про роботу з перехопленими розмовами окупантів розповіла режисерка стрічки

Документальна стрічка "Мирні люди" вже отримала кілька нагород на престижних міжнародних кінофестивалях. Фільм дає можливість глядачам почути перехоплені телефонні дзвінки російських військових з їхніми родинами. У чому головна мета стрічки, до чого вона спонукає, у "Ранку Вдома" розповіла режисерка фільму Оксана Карпович.  

Ведучі — Лілія Ребрик та Костя Октябрський.

— Що вас надихнуло зняти фільм на таку тему? До яких роздумів вам хочеться підштовхнути глядачів?

— Важко говорити про натхнення, коли ми живемо в такий складний час. Війна була головною причиною для створення цього фільму, на жаль. Це була складна "подорож". Ми працювали над ним трошки менш як два роки, починаючи з квітня 2022 року і закінчуючи лютим 2022, коли відбулася прем'єра фільму на Берлінале.

Мені хотілося, щоб глядачі, особливо глядачі за кордоном, пережили це разом з нами й вслухалися в голоси російських окупантів, їхніх родичів. Та задумалися разом з нами про причини, про ідеї, про різні мотивації, якими керуються російські солдати, коли вони йдуть загарбувати нашу країну.

— Ви вкладали певну іронію в назву фільму, чи не так?

— Можна сказати іронію, можна сказати трагедію. Назва фільму двозначна, на неї можна дивитися з двох перспектив. З одного боку, мирними людьми, я називаю наших українських цивільних, яких ми показуємо в фільмі. Ми показуємо їхнє життя, їхній побут в час війни.

Ми знімали фільм часто близько до лінії розмежування, до місць, де відбуваються бойові дії, або в містах, таких як Харків чи Миколаїв, які постійно перебували під обстрілами. Ми показуємо їхні щоденні жести спротиву війні, спротиву російській агресії.

З іншого боку, назва "Мирні люди" відсилає до російського суспільства. За моїми спостереженнями, ніхто так часто себе не називає мирними, як, власне, росіяни. Це словосполучення часто звучало також в перехоплених розмовах, які я слухала. Мені хотілося такою назвою поставити під питання концепт миру. Точніше визначення, що таке мир і хто такі мирні люди, у головах росіян.

— З якими викликами ви стикнулися під час зйомок?

— Це не про виклики, і не про спогади, адже війна триває. Ми працюємо в дуже цікавий час. Зараз документалісти мають змогу створювати кіно й фіксувати реальність, документувати її та показувати публіці в той час, коли ця реальність триває. Це унікальний випадок, мені здається.

Коли ми знімали фільм ми повинні були, як знімальна група, подбати про власну безпеку. Це стало справжнім викликом. Я, наприклад, боялася, що не зможу закінчити фільм. Для мене дуже важливо було пройти цей шлях до кінця, завершити твір, показати його публіці закордоном. Я часто переживала, що щось може статися невідворотне. Але, на щастя, ми попіклувалися про безпеку, і, загалом, певним чином нам пощастило. Ми закінчили роботу над фільмом.

Ще один виклик — залишитися емоційно стабільним, тому що працювати з таким матеріалом надзвичайно важко. Також перед нами постав творчий виклик. Бо цей фільм не є традиційним документальним проєктом.

Ми працюємо з двома паралельними наративами й поєднуємо його в один. Це фільм, який фактично створений під час монтажу. Ми монтували кіно майже 6 місяців. Це дуже складна інтелектуальна робота. Тож головним викликом став пошук способу поєднання зображень війни, документації наслідків війни та перехоплених розмов окупантів. Це був пазл, який нам довелося довго складати.

— Як ви шукали героїв та антигероїв своєї стрічки?

— Можна сказати, що головними персонажами фільму є російські військові та їхні сім'ї, чиї розмови записали українські спецслужби. Герої самі знайшлися, їх сюди ніхто не кликав. Ніхто не змушував їх розповідати все те, що вони розповідають своїм рідним телефоном.

Ці розмови я відкрила для себе, як і багато українців та українок, онлайн, на офіційних каналах українських спецслужб. Я прослухала близько 31 години аудіо. Це приблизно 940 унікальних розмов.

У фільмі ми охоплюємо відрізок від березня 2022 року до листопада 2022 року. Це майже тисяча фрагментів з яких ми склали фільм. Кожна розмова, яка звучить в фільмі унікальна. До нас не повертаються одні й ті ж діалоги.

Коли ми дивимося фільм, у нас складається враження, що ми слухаємо історію життя, можливо, одного окупанта. Тобто складається така алегорія одного окупанта. Ми розповідаємо про те, що стається з ним вкінці. Люди, які побачать фільм, зрозуміють.

— Який момент найемоційніший в фільмі для вас?

— Для мене найемоційнішим було слухати голоси, які сумнівалися у вторгненні, які критикували війну. Такі голоси є, їх дуже мало. Надзвичайно боляче розуміти, що є одиниці людей, які тверезо, ясно бачать ситуацію та розуміють, що немає жодної раціональної причини для російського вторгнення в Україну. Ці люди розуміють, що це ідеологічне, політичне рішення.

В нашому фільмі є одна така росіянка, яка дуже з ясним розумом пояснює своєму другу чи партнеру-військовому, який воює в Україні, про те, що він робить, це недобре. Що це не приведе ні до чого хорошого, ні в Україні, ні в Росії. Вона говорить правду, але вона єдина з тисячі.

Читайте також: Мітинги в окупованому Херсоні й передача даних для ЗСУ: розмова з фотографинею Марією Пулею