Документалістка, письменниця та перша українська тревел-блогерка — неймовірна історія Софії Яблонської

Українка, яка здійснила навколосвітню подорож і побувала у найпотаємніших куточках нашої планети. Відвідала далекі східні храми, імператорські палаци та африканські племена. Вона стала першою українською тревел-блогеркою. Це історія репортерки Софії Яблонської, йдеться у матеріалі "Ранку Вдома".

Софія Яблонська народилася на Львівщині 15 травня 1907 року. Вона була п'ятою — найменшою дитиною.

"Матір Модеста багато вклала у виховання Софії. Тато також мав доволі значний виховний вплив на доньку. У родині була няня Юстина, яка теж доглядала за Софією. Тобто родина була доволі заможною", — історикиня, засновниця проєкту Diaspora.ua Ольга Сухобокова.

Коли Софії було сім, родина переїхала до Росії. Батько вважав, що на чужині родині житиметься краще. Там родина пробула до 1921 року. То був час активного становлення світогляду Софії. Навчалася вона в гімназії в Таганрозі. У 1921 році родина повертається на Львівщину.

"На той час юна дівчина, яка багато чим цікавиться, намагається з'ясувати відмінності між росіянами та українцями. Вона починає цікавитися політичними процесами. Вона була дуже жвавою, скрізь намагалася знайти відповіді на свої питання", — додає дослідниця.

Софія ще з дитинства вміла відстоювати свою думку, часто дискутувала і не боялася говорити й робити те, що хотіла. Багато в чому Софія Яблонська буде першою. Дівчина любила навчатись, і це допомогло їй здобути чудову освіту.

"Вона багато де навчається. В учительській семінарії, і відвідує курс комерційної діяльності для жінок у Львові, і навчається на курсах крою та шиття. Згодом Софія переїхала до Тернополя, почала допомагати брату з кінотеатрами. Там молода дівчина захопилася кіно. Вона робить різну роботу, ми б це назвали зараз креативною директоркою. Вона клеїть афіші, мізкує над тим, як краще розрекламувати те чи інше кіно. Втім, вона не хоче бути просто акторкою, а цікавиться документальним кіно. Вона вирішує бути дотичною до створення документальних фільмів", — каже історикиня Ольга Сухобокова.

Софія Яблонська вирішила навчитися бути режисеркою, кінодокументалісткою. У 20 років Софія потрапила до Парижа, де юна мрійниця вивчала документалістику, фотографування та фільмування. У 1928 році вирушила у свою першу мандрівку до Марокко.

"Протягом чотирьох місяців Софія мандрує по Марокко, французькою колонією. Це було небезпечно, спілкуватися з тубільцями, які були дикими племенами. Але вона ризикує і треба віддати їй належне, що і в цій подорожі, і в усіх наступних вона буде подорожувати нестандартними якимись маршрутами", — пояснює історикиня.

Під час цієї подорожі Софія робить незвичні та навіть небезпечні речі. Наприклад, вирішує відвідати гарем. Заходити туди заборонено туристам, тим більше іноземкам.

"Одногразу Софія ледь не потрапила в полон до тубільців. Вона їхала на машині зі своїм водієм і заїхала десь там, де не було контролю французького. Її почали переслідувати й вона прощалася зі своїм життям. Є дивовижні історії, як вона теж заблукала з водієм в пустелі, потім знайшли оазу і вже думали, що це Фата-моргана Марево, але виявилося, що це таки оаза", — провадить дослідниця історії Софії Яблонської.

У 1930-х роках Софія Яблонська підписала угоду, згідно з якою вона мала здійснити навколосвітню подорож та зняти документальні кадри життя різних народів.

"Їй говорили, що у неї нічого не вийде, бо місцеві не підуть на контакт. Вони негативно ставляться до камери. На Сході вважається, що камера відбирає душу людини, тому не можна фотографуватися. Так само небезпечно спілкуватися з білими людьми, які приїхали з Заходу, з Європи. Європейців сприймали як колонізаторів", — каже Ольга Сухобокова.

Проте критики помилились. Софії вдалося знайти ключ до сердець іноземців. За два роки своєї навколосвітньої подорожі мандрівниця відвідала різні острови й континенти. Була у країнах Далекого Сходу, Французькому Індокитаї, на островах Ява, Балі та Іті. Відвідала Австралію, Нову Зеландію, Канаду та США. Всюди Яблонська документувала на кіноплівку життя місцевих.

"Часом їй доводилося вдаватися до хитрощів. Вона могла зняти приміщення нібито під автосалон. Вона розуміла, що ніякі місцеві селяни чи бідні міщани не будуть купувати автомобілі, вони навіть цікавитися цим не будуть. Тому Софія просто завісила вітрини папером, щоб не було видно, що там всередині. За цими завішаними вітринами вона поставила камеру та знімала людей, які просто ходили вулицями. Вона зафільмувала, як іде поховальна процесія, наприклад. Після того, як вона відзняла достатню кількість кадрів, Софія оголошувала, що її підприємство збанкрутіло, тож вона мусить їхати далі", — резюмує історикиня.

Софія була наполегливою. Могла стояти по кілька годин на одному місці в очікуванні ідеального кадру. Жила вона часто, як і місцеві, у бруді та антисанітарії. Все це Софія Яблонська опише у книзі про свої мандрівки. Софія добре володіла пером. Її нотатки в газетах, фото та книги розліталися великими тиражами.

"Вона виступає тут в ролі й письменниці, і фотографині, документалістки, яка постійно все знімає ретельно і надсилає відзнятий матеріал до Парижу. Тобто виконує умови контракту. Вона все записує під час подорожі. Ці нотатки й нариси вона надсилає до кількох галицьких видань, пише їх українською мовою, і вони публікуються в таких часописах, зокрема, як "Жіноча доля", "Нова хата". Таким чином галицька публіка може майже в режимі реального часу стежити за її подорожжю. Власне якраз це дає можливість називати Софію першою тревел-блогеркою України", — каже Ольга Сухобокова.

Любов до жанру документалістики у Софії не згасла і після завершення її навколосвітньої подорожі. Вона стане режисером документальних фільмів. Переїде до Китаю, де буде мешкати певний час. Там вона вийде заміж за француза Жана Удена. Вони проживуть у Китаї до кінця 1940-х років. У подружжя народилося троє синів, а після смерті чоловіка Софія оселилася на острові Нуар-Мутьє біля Атлантичного узбережжя Франції.

"Там вона пробує себе в новому амплуа — архітектора та дизайнерки інтер'єрів. Вона будує для себе віллу. Згодом Софія будує ще кілька вілл, які далі буде здавати в оренду. Їй і це вдалося. Паралельно вона продовжує писати роман як спогад про свого батька. Книга називається "Книга про батька". Це чи не остання робота, над якою вона працювала", — констатує Ольга Сухобокова.

Софія Яблонська загинула в автокатастрофі у лютому 1971 року, везла книгу до видавця. За своє мандрівне життя Софія розповідала про людей у різних заморських країнах, видала чимало книг, статей та репортажів. Проте у її серці завжди було місце для батьківщини. Біля її будинку росли мальви, як нагадування про Україну, а в усі подорожі жінка брала з собою ляльку-мотанку, яку їй подарували у Львові.

Читайте також: Викладала у Сорбонні, виставлялася у Луврі, творила для Chanel — історія українки Соні Делоне