Вокзал, центр "Менора" та легендарна лікарня Мечникова: як сьогодні живе Дніпро — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем

У новому епізоді проєкту "Міста" телеканалу "Дім" ведучий Анатолій Анатоліч вирушив до Дніпра, щоб показати, як живе місто-форпост під час повномасштабного вторгнення. Найголовніший скарб Дніпра — це його люди — фантастичні, незламні, працьовиті.

Ви дізнаєтеся, як побудували роботу вокзалу, аби за добу приймати понад 15 тисяч пасажирів, прогуляєтеся вулицями зі співаком Дмитром Каднаєм, завітаєте до лікарні ім. І.І. Мечникова, де рятують українських захисників, поспілкуєтеся з лікарями та побачите ще багато іншого.

Цікаві факти

По-перше, немає точної дати заснування Дніпра, але це не заважає дніпрянам святкувати день народження свого міста.

По-друге, Дніпро в тисячу разів більше, ніж Ватикан. Але, з іншого боку, у 40 разів менше, ніж Пекін.

У Дніпрі — найменша мережа метро в Європі.

Але з іншого боку, в Дніпрі найдовша набережна Європи. Тут на 23 метрах встановлено найвідомішу в Україні Кулю бажань.

А також у Дніпрі побудований один з найдовших будинків в Україні (860 метрів), який в народі називають "Китайська стіна". У ньому 36 під'їздів, 1296 квартир. (До речі, найдовший житловий будинок не тільки України, а й світу, — у Луцьку, його довжина становить понад 3 кілометри).

Вокзал

Місто Дніпро називають форпостом України. Дуже багато людей — переселенці, військові — постійно проїжджають або повз Дніпро, або лишаються тут. І перше місце, з яким знайомляться приїжджі, — залізничний вокзал.

"Взагалі місткість вокзалу — 800 осіб, стільки людей тут можуть одночасно знаходитися. Але на початку повномасштабної війни за добу відправлялося до 15 тисяч пасажирів. У перші місяці вся вокзальна площа, територія поруч з вокзалом була повністю заповнена великою кількістю людей. Проте у нашої команди не було часу на паніку, треба було організовувати потік людей, надавати допомогу. Була організована система виходу на посадку до поїздів, щоб розвести потоки людей, які приїжджають і виїжджають. Приїжджих на вокзалі зустрічали волонтери, надавали їм допомогу — їжа, елементарні гігієнічні речі, речі для діток. Було відчуття гордості за те, що в такі складні часи народ об'єднався, і один одному допомагав", — розповів начальник вокзалу станції "Дніпро" Вадим Бусурулов.

Він пригадав своє 24 лютого 2022 року — день, який став найстрашнішим для кожного українця.

"Ранок почався з вибухів, які я особисто відчув, бо живу недалеко від нашого Дніпровського аеропорту, а перші прильоти були саме туди. Я якраз вже прямував на роботу і це почув. Одразу зателефонував дружині. Її стан був просто жахливим, вона перебувала в паніці. Я їй пропонував виїхати до доньки, але дружина залишилася зі мною в місті, вона теж працює в критичній інфраструктурі. Ну, а потім ми розлучилися майже на місяць, ми майже не бачилися, тому що я постійно був на роботі, на вокзалі", — пригадав перші місяці повномасштабної війни Вадим Бусурулов.

Оксана Короленко — чергова по вокзалу. Вона працює тут з 2000 року, залишилася і після 24 лютого 2022-го.

"З 23 на 24 лютого була якраз моя зміна — з 20:00 до 8:00. Тобто саме початок війни. Але ти розумієш, що ти на робочому місці, ти повинен реагувати спокійно, без якихось емоцій. Кожен хотів не просто допомоги, а моральної підтримки. Тобто ми ще як психологи виступали, заспокоювали людей, бо люди були у паніці, вони не розуміли, куди їм їхати", — поділилася вона.

За стійкість, мужність, патріотизм Оксана отримала нагороду від "Укрзалізниці" — "Залізний герой".

Навіть попри війну залізничний вокзал розвивається. У 2023 році в залі очікування для найменших пасажирів "Укрзалізниця" спільно з Євросоюзом створила дитячу зону. Для малечі тут є все необхідне — іграшки, смаколики та напої. Також є бокс для сповивання немовлят.

Працює зал очікування для військовослужбовців. Тут облаштовано повноцінну кухню, де можна щось приготувати, розігріти, чаю попити… У ванній кімнаті військові можуть прийняти душ, попрати свої речі — є пральна і сушильна машини.

На вокзальній площі одразу впадає в очі зруйнована вщент будівля. Приліт ракети в ніч на 19 квітня цього року. На жаль, двоє загиблих, 15 поранених.

Дмитро Каднай

Відомий український співак, музикант Дмитро Каднай родом з Дніпра, тут й досі живе його мама.

"Я поїхав з Дніпра до Києва, коли мені було років 17, десь 15 років тому. Але люблю повертатися до свого рідного міста, відвідувати свої улюблені старі місця. Спогади про дитинство: мій двір, футбол. Мама віддала мене на музику у 7 років, на фортепіано. Я нещодавно був у музичній школі, там досі на дошці пошани висить моє фото. Ми у дворі створили рок-гурт, і щоб купити інструменти, пішли працювати. Десь за місяць я заробив на свою першу гітару", — розповів музикант.

У 2007 році Дмитро поїхав підкорювати столицю, брав участь у проєкті "Шанс", потів почався проєкт "Фабрика зірок-1", а вже у "Фабрика. Суперфінал" співак посів третє місце. У Києві музикант закінчив естрадно-цирковий коледж і розпочав свою професійну кар'єру.

"Я дуже сумував за Дніпром. Були періоди, коли я повертався назад, жив тут декілька років, планував кар'єру баскетболіста (бо раніше займався). Я думав, що не треба мені співати, а треба грати у баскетбол. Але доля вивернула таким чином, що я продовжив займатися музикою", — поділився він.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро був у Києві, у Дніпрі знаходилися його рідні.

"Мої мама з дідусем живуть дуже близько до місця, де було дуже багато прильотів. Там дуже небезпечно, але вони не збираються нікуди переїжджати", — зазначив він.

Дмитро Каднай звернув увагу, що сьогодні у Дніпрі людей навіть більше, ніж до повномасштабного вторгнення. Бо місто прихистило дуже багато переселенців.

Центр "Менора"

Дніпро — це один з українських центрів єврейської культури. Тут діє культурно-діловий центр "Менора" — найбільший у світі єврейський комплекс, відкритий 2012 року. Стіни будови оздоблені мармуром і каменем з Єрусалиму, подібним тому, з якого побудована стіна Плачу.

На 50 тисячі квадратних метрах комплексу розташована синагога, конференцзали, готель, ресторани, магазини, два музеї та багато іншого. Щодня тут відбуваються різноманітні культурні заходи.

А наразі центр займається благодійністю та має величезне укриття, де можуть сховатися дніпряни та гості міста під час повітряної тривоги.

Лікарня Мечникова

Легендарна Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова. Тут рятують і лікують наших героїв — українських військових.

Зранку до лікарні привезли двох поранених бійців.

"Дуже тяжкі, непритомні. Поранення нижніх, верхніх кінцівок та черепно-мозкові травми. У стабілізаційному пункті надаємо першу допомогу, а далі — в операційну", — повідомила старша медсестра Тетяна.

Про роботу медиків розповів Сергій Риженко, головний лікар лікарні Мечникова.

— Як сьогодні працюють лікарі?

— Приймаємо дуже багато важких. Кожні 5-10 хвилин маємо бійця, якого треба стабілізувати. Буває таке, що за ніч робимо 50 й більше операцій. Сьогодні всю ніч оперували, порахували — 34 операції.

— Як починається особисто ваш ранок? Ви приходите на роботу…

— Я не приходжу, я тут живу. Я тут цілодобово зі своїми лікарями. О 6-й ранку одержую повну інформацію щодо прибулих. Маю 5 чи 6 годин, щоб поспати.

— Як в такому ритмі витримувати?

— Я не відрізняю роботу наших військових від наших лікарів, тому що на фронті теж вихідних нема.

— Якщо порівнювати повномасштабну війну з 2014-2015 роками, наскільки велика різниця?

— Якщо порівняти по цифрах, то 1:12. У 12 разів більше надходжень, десь у 15 разів більше операцій ми зробили.

Сьогодні в нас 1800 пацієнтів, а це майже вдвічі більше, ніж за планом може приймати лікарня Мечникова.

— Ви приймаєте поранених, я так розумію, з Донецького, Запорізького напрямків?

— З усіх напрямків приймаємо. І приймаємо самих важких, в яких майже немає ніякого шансу. Ось ви бачили, що щойно хлопця привезли. Вже відірвана кінцівка, важке поранення живота, черепно-мозкова травма. Тобто шансів вижити в якійсь районній лікарні майже нема. Шанс є тільки тут, після операції, у нашому відділені реанімації.

У нас 6 відділень реанімації, і всі переповнені. Ми кілька наших операційних переробили під реанімаційний зал, бо місць не вистачає.

Сьогодні ми, мабуть, найбільша лікарня у світі, яка робить операції по комбат-травмі.

— Як ваші медики витримують?

— Дуже важко. Справляються не всі. Залишилися тільки наймужніші, які можуть працювати цілодобово. Деякі хлопці живуть місяцями у лікарні.

— Зрозуміло, що лікаря складно чимось здивувати. І певно, що підхід до роботи має бути таким прагматичним, емоції треба відкидати. Як ви це робите?

— Відкинути їх неможливо, але треба розуміти, що твої емоції можуть нашкодити здоров'ю пацієнта.

Знаєте, на жаль, не кінцівки грають найважливішу роль, а ментальне здоров'я. І ми пояснюємо пораненим, що зараз треба обов'язково фізично вижити, а потім все зробити, щоб ти мав роботу, мав свою справу.

Але є і інша категорія бійців, які кажуть: коли в мене загинули побратими, а я залишився живий, то я дуже радий, що це тільки нога, я поставлю протез і піду далі воювати. Це інше ставлення.

Тобто різні підходи залежно від ментального здоров'я. І я про це говорю всім.

— Про що ви мрієте після перемоги?

— По-перше, про відпочинок. Понад двох років я не був у відпустці, тому після перемоги поїду відпочити. З радістю поїхав би у звільнений Крим.

Досвід лікарів лікарні Мечникова переймають закордонні медики. Наприклад, професор, нейрохірург Андрій Сірко приймає багато груп американських нейрохірургів, які приїздять навчатися. Він одержав звання "Легенда України" за тисячі операцій, які зробив, лікуючи поранених з 2014 року.

— Завжди були стереотипи, що найсучасніша нейрохірургія десь або в Ізраїлі, або у Сполучених Штатах. А зараз їхні спеціалісти їдуть до нас.

— Майже кожні два місяці до нас приїжджають нейрохірурги з Америки, щоб перейняти досвід. Вашингтон, Даллас, Нью-Джерсі, Вірджинія… Деякі з них воювали ще в Іраку, в Афганістані в складі передових нейрохірургічних груп. І вони кажуть, що кількість і важкість поранень у нас у 20 разів перевищує те, що вони бачили в Іраку, в Афганістані.

— Скільки сердець ви врятували?

— Якщо за перші 8 років війни врятували 240, то лише за ці два роки — це вже 1500. Ми оперуємо як військових, так і цивільних поранених.

Олександр точно знає, як виглядає обличчя війни. Він хірург відділення щелепно-лицевої хірургії. Олександру лише 27 років, але почав працювати ще з інституту — з четвертого курсу ходив на чергування до лікарів набиратися досвіду.

— Ви рятуєте бійців з дуже складними пораненнями обличчя. Які це поранення?

— Найпоширеніші — це вогнепальні уламкові поранення, де є дефекти м'яких тканин, кісткових тканин. Наше завдання — стабілізувати пацієнта до наступних операцій.

— Ви пам'ятаєте свою першу операцію з захисником України від початку повномасштабної війни?

— Досі пам'ятаю, тому що він приїхав з масивними пораненнями. Щелепа була роздроблена не на два-три уламки, а на більше. І якщо ви в дитинстві збирали конструктор "Лего", то ми робили приблизно теж саме, але з живою людиною. Цей військовий до нас ще приїжджав два-три рази — робили пересадки кісток, шкіри.

Після жахливого обстрілу залізничного вокзалу Краматорська [8 квітня 2022 року] до нас поступила дівчинка 17-18 років. Ми зробили операцію, але, нажаль, рубці ще залишаться.

— Скільки операцій на день може проводити хірург?

— Десь 4, тому що треба ще мити операційну. Коли ми звільняли Херсонську область, тоді було десь 7-8 операцій кожного дня. Було дуже важко, дуже багато поранених до нас привозили.

— У чому ви черпаєте натхнення, щоб працювати і рятувати?

— Це настрій військових, які завжди на позитиві. Ти розумієш, якщо ти тут здасися, якщо вони здадуться? Ти не маєш права на я втомився, я не можу, я не хочу. Ти маєш приходити та робити свою роботу так, як наші військові роблять свою роботу.

Читайте також: Метро-школа, "Барабашово" та екопарк: як живе незламний Харьків — проєкт "Міста" з Анатолієм Анатолічем