"Золото" у змаганнях із паркуру присвятив Україні: інтерв'ю з Богданом Колмаковим

Уродженець Олександрії (Кіровоградська обл.) Богдан Колмаков у липні цього року виборов "золото" для України у змаганнях із паркуру, що відбувалися у штаті Алабама, США.

Про те, як розпочався шлях у паркур, про тренування під час війни, перемогу на змаганнях, благодійність та про те, як за кордоном вітають українців уболівальники, Богдан розповів в інтерв'ю у програмі "Ранок Вдома".

— Богдане, кому ви цю перемогу присвятили?

— Насамперед, це перемога для України, звісно. Потім уже — для сім'ї, для друзів, для дівчини.

— Як взагалі потрапили в цей спорт? Як почали займатися паркуром?

— Мені було 9 років, здається, навіть 8. З друзями бігали, стрибали, місії всілякі проходили. Потім дивилися відео з телефону, на ІЧ-порт передавали, потім на YouTube вже з'явилося, почали в соціальних мережах дивитися. Далі познайомились більше... У нас у місті було кілька команд. Ми займалися лише акробатикою. На пісках стрибали, а ті хлопці паркур стрибали. Ми теж трохи намагалися, але здебільшого — саме акробатика. Потім якось із ними зв'язалися, це переросло у спільну команду "Хлопці у широких штанях". Ми почали разом тренуватися та розвиватися. Декілька хлопців закинули цю справу, потім залишився тільки я один.

— Чому лишилися?

— Для мене це — моє життя і спорт. Усі кажуть: "Ой, паркур, що це таке?". Але для мене це спорт. І я завжди вірив у це. І зараз сподіваюся, що на Олімпійські ігри він зайде.

— Ви самі з Олександрії, але якийсь час уже живете у Києві з дівчиною. Коли 24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення до нашої країни, де ви були?

— У Києві. Мені друг о п'ятій набрав, сказав, що почалася війна. Я спершу не знав, що робити. Не повірив у це. Ми два дні залишалися у Києві. На другий день уночі ми переночували в метро і на третій — виїхали вдень до Олександрії, рідного міста. Дівчина в мене виїхала, потім я за нею виїхав. Вона виїхала до Словаччини, до Братислави. Я за нею виїхав десь тижнів зо три. Вона спочатку поїхала на захід України, там якийсь час побула, а потім уже до Братислави.

— І ви вже були там разом, зустрілися, так?

— Так, я вже потім поїхав до неї, коли мені зробили дозвіл на виїзд.

— Коли розпочали тренування? Я знаю, що тренера у вас нема, ви самі собі тренер. Тренувальний процес будуєте самостійно. Яким він був? Як війна вплинула?

— Другого дня я вже поїхав до зали. Я знав, що маю план тренувань, бо я торік готувався до Болгарії. І я мав цей план. Я просто його взяв і почав...

— Йому й слідували?

— Так. Я їздив із Братислави до Брно, щодня 2 години діставався. Туди 2 години, 2 години — назад. Тренування плюс години 3, 4, може 5. Залежно від того, як дозволяв час у залі, тому що там були свої тренування. Здебільшого вранці їздив, тренувався, повертався. Було таке, що я в поїзді стирчав 3-4 години через несправність. У них таке часто буває.

— А на вулиці там жодних шансів тренуватись не було?

— Можна і на вулиці. Там дуже гарні місця для тренувань. Перший місяць я хотів відновитись. Мені треба було одразу ж готуватися до Франції. Це етап Кубку світу. І потім, це було у травні, я у квітні приїхав. Травень, і там місяць залишався. Мені потрібно було готуватись швидко, я хотів увійти у форму швидко.

— Згадайте ці історичні перегони. Ви взяли "золото". Секунди, частки секунди відокремлювали від нього? Коли ви вже розуміли, що перемагаєте, які були відчуття?

— Звичайно, я був у захваті від того, що прийшов перший. Це сталося так само, як і в Болгарії минулого року. У нас була кваліфікація, півфінал та фінал. Але тут, оскільки вже кваліфікація відбулася на етапах Кубка світу, лише найкращі були. Тут лише півфінал та фінал. Така сама історія була. Тобто якщо посяду в півфіналі перше місце, то у фіналі я теж буду першим. Дотримувався цього. Думки в голові, налаштування. Так і вийшло.

— Розкажіть про дисципліни. Їх там було дві. Ви виступали у дисципліні "швидкість", є ще "фрістайл". Чому в ній не виступили?

— Через травму. Перед Штатами я робив присідання з вагою і коли встав, почав йти, у мене в нозі — біль, що тягне, мені було складно наступати. Наступного дня трохи полегшало, але все одно я відчував біль, навіть будучи там. Я ще думав, може, вплинуть перельоти на це. У півфіналі та фіналі все було добре. Але я відмовився від фрістайлу, бо великий ризик травмуватись.

— Більше, ніж у "швидкості"?

— Так, там обертальні елементи по сальто, і ти можеш приземлитися, скажімо, і нога піде убік.

— Яка публіка була? Чи відчувалася якась підтримка особлива?

— Коли називали "from Ukraine", люди одразу: "Воо", оплески, кричали. Виступали раніше спортсмени, не така була підтримка. Було дуже емоційно. Коли ти розумієш, що підтримка в тебе не лише вдома є, а ще й тут, у чужій країні.

— Після повернення в Україну ви написали пост-запрошення в Instagram на хіп-хоп концерт для підтримки 95-ї бригади. Яку участь ви брали у цьому концерті?

— У мене є друг в Олександрії. Ми розпочинали з ним. Потім розбіглися інтереси, але він зараз залишився у місті й має знайомих у 95-й бригаді. Він сказав, що їм потрібна допомога: амуніція, це все. І там потрібна певна сума. Я не пам'ятаю, близько 100 тис. А у мене саме ось золота медаль вийшла. Це великий плюс для того, щоб...

— Привернути увагу громадськості?

— Так, так, так. Громадськості, щоб вони допомогли. Так і вийшло. Нам виділили місце, все те, що там відбувалося, це нашими силами. Там був хіп-хоп концерт. Він зібрав усі вуличні рухи: брейк-данс, паркур, хіп-хоп, графіті у нас малювали, картини продавали

— Скільки вдалося зібрати?

— Це невелика сума, 12 тис., здається.

— Кожна копійка — це сума. Ви молодці великі. Розкажіть про плани? Які старти у вас попереду?

— Зараз я готуюся до Болгарії. Це знову етап Кубку світу. У нас таких три чи чотири буває. І буде у Японії перший офіційний Чемпіонат світу. Планую туди також потрапити.