Війна без блюра і цензури. Як працюють з особливо травмувальними кадрами російського терору режисерки монтажу FREEДOM

Щодня нас вражають кадри воєнних злочинів Росії в Україні: загиблі, закатовані, поранені українці, вщент зруйновані будинки, вулиці, села, цілі міста. Мабуть, усі помічали, що в телевізійних сюжетах найбільш шокувальні моменти глядач бачить відредагованими, з нечітким показом особливо кривавих моментів чи із заблюреними обличчями. Це і повага до жертв та їхніх рідних, і турбота про наше ментальне здоров’я.

Перш ніж таке відео побачить глядач, з ним працюють режисери монтажу. Саме вони відповідальні за те, щоб відзнятий журналістом чи оператором матеріал був змонтований обережно, відповідально та етично. Це стало робити набагато складніше після того, як в наші домівки увірвалась війна.

Про те, як працюють з особливо травмувальними відео і як психологічно відновлюються після такої роботи розповіли режисерки монтажу телеканалу FREEДOM, що входить до структури ДП "Мультимедійна платформа іномовлення України", Світлана Помин та Дар’я Голубенко.

Коли почалася велика війна, Світлана Помин залишилась у Києві. Просто сидіти вдома не змогла, вирішила для себе, що має бути корисною, тому, не вагаючись, записалася у тер оборону.

"Війну застала вдома. Спочатку по підвалах і метро, а через деякий час пішла в тероборону. Готували їсти, допомагали, чим могли і вірили в те, що все буде добре. Звісно, було страшно. Боялися, що може прилетіти чи танк якийсь на нас вискочить, бо були випадки на районі, проте ми ні на мить не втрачали віри", — розповідає Світлана.

Дар’ю Голубенко, яка теж не поїхала зі столиці, від важких думок рятувала робота, музика і друзі.

"Перші дні було дуже страшно. Ми сиділи у сховищі, але стіни постійно дрижали. Втім редакція змогла побудувати умови роботи так, що я повернулася до активної діяльності — мені почали давати сюжети, я молилася на них, бо так ніби поверталась у довоєнну атмосферу. Плюс працювала в навушниках — було не так страшно, навіть якось починала почуватися в безпеці. Це єдине, що допомагало абстрагуватись, я собі так і казала: "Все добре, у мене є робота, мені є куди повертатись, скоро побачу колег в офісі, й ми підемо пити каву", — згадує Даша.

За час повномасштабного вторгнення робота Даші та Світлани відчутно змінилась. Тепер дівчатам доводиться працювати переважно із відеоматеріалами, які показують жахливі реалії війни: вбиті росіянами мешканці окупованих міст, жертви тортур та обстрілів, зруйновані міста. Щоб зробити якісний матеріал, необхідно глибоко розуміти контекст і зважено оцінювати його вплив на глядача. Але, як розповідають дівчата, іноді найважче — це контроль власного психологічного стану.

"Тяжко було монтувати про Ірпінь, Бучу. Ми тоді не знали, що там відбувається, а коли побачили… Найтяжче монтувати дітей… за що? Бували тяжкі сюжети, де багато трупів, я попросила чоловіка додивитись, бо стан був неначе от-от знепритомнію. Просто ти розумієш, що це за 20 кілометрів від тебе. Залишалося лише молитись і вірити в ЗСУ", — говорить Даша.

"Ми бачимо жахливі звірства росіян. Мені в ТрО було легше, ніж монтувати ці сюжети, але хтось має робити й цю роботу. Психологічно дуже важко впоратися, коли бачиш всі ці руйнування, загиблих діток, сюжети про зґвалтування… Перший час я просто плакала, над кожним матеріалом…", — доповнює колегу Світлана.

Постійна робота з таким травматичним контентом вимагає від Дар'ї і Світлани бути сильними й психологічно витривалими, вміти опановувати себе в руках і швидко відновлюватись. За час великої війни кожна з них виробила власні прийоми, які рятують від психологічного виснаження й допомагають виконувати роботу вчасно та якісно.

"Щоб не збожеволіти від побаченого, я інколи монтую під музику. Роблю паузи, спілкуюся з колегами — це допомагає. А ще… не може сюжет бути повністю про жахливе. Я намагаюсь перемикатись хоч на щось хороше. Когось врятували. Хтось вижив. Когось звільнили. Але все одно це дуже тяжко. Згодом я почала хапатися за позитив. Спочатку — дітки поїхали за кордон, їх влаштували до школи, у них все добре, вони вчаться, їм все вдається. Ось люди гуманітарку зібрали, допомагають нам. Потім зброя прийшла. І так воно якось потроху-потроху ставало легше. Хоча трапляється — накриває досі", — розповідає Дар’я Голубенко.

Світлана Помин також намагається знайти хоч якісь добрі та обнадійливі новини і розраду в музиці.

"Дуже допомагають пісні "Доброго вечора, ми з України" та "Горить, палає техніка ворожа, рідна Україна переможе". А ще ті новини, в яких ти бачиш, як ЗСУ знищують ворога", — говорить дівчина.

І звичайно, дівчата, як і вся країна, живуть в очікуванні Перемоги й передчутті того, як монтуватимуть сюжети саме про неї.

Джерело: "НВ"