Про життя у підвалі, директорство та театр під час війни: акторка Олеся Жураківська у "Точці опори"

Олеся Жураківська — акторка театру та кіно, заслужена артистка України. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Чотириразова номінантка театральної премії "Київська пектораль". Серед відомих кіноробіт: фільм "Донбас", який потрапив до переліку номінантів премії "Оскар", а також серіали "Мама", "Кріпосна", "Перші ластівки". 

З 12 січня 2023 року виконує обов'язки директорки, художньої керівниці Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра, в якому працювала як акторка понад 20 років. Волонтерка. Більш ніж 10 років опікується будинком ветеранів сцени імені Наталії Ужвій.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Олеся Жураківська розповіла про те, як її змінив рік повномасштабної війни, про обірвані зв'язки з російськими акторами, півтора місяця у підвалі, волонтерство, керівництво театром та багато іншого. 

Пiвтора мiсяця життя в підвалі

Страшно вимовляти, але вже рік ми живемо у стані війні. Як тебе змінив цей рік? 

— Мені здається, у всіх схожа історія. Розставилися пріоритети правильно, все непотрібне відійшло на другий-третій план, ми всі сконцентрувалися на тому, що дійсно важливо, живемо і рухаємося крок за кроком. Життя без стратегії, але з тактикою. 

— 24 лютого 2022 року ви разом із Віталіною Біблів (українська акторка театру та кіно) їхали в потязі. Поверталися з гастролей. Ти з тих, хто вірив, що війна буде? Чи навпаки, для тебе це була абсолютно несподівана трагічна сторінка? Про що найперше думалося тоді?

— Я спочатку завезла додому Віталіну, потім поїхала до себе. Передчуття біди було, було багато інформації, але мені не хотілося вірити. Це здавалося настільки абсурдним у ХХІ столітті. Але було передчуття. 14 лютого була в драмтеатрі в Маріуполі — в мене було дві вистави. Потім була в Краматорську. Було дуже багато іноземних журналістів. Я усвідомлювала, що вони приїхали не просто так, а значить все дуже серйозно. Тепер я буду інакше ставитись до всього, якщо є передчуття.

— Де ти знаходиш сили переживати найстрашніші моменти?

— Наприклад, 14 січня я ввечері плакала, вранці теж плакала, потім  відкрила Facebook — а там вірш Людмили Горової. Я його прочитала і зрозуміла, що це начебто мої слова. Люда мені дозволила читати ці вірші [у соцмережах], я читала і відчула, як звільняюся і наповнююся силами. 

Я перший раз після вторгнення вийшла в ефір 25 лютого. В мене був параліч. Я сиділа і не знала, що казати. Але почала говорити і говорити, виходити з підвалу. У нас дуже було голосно і страшно. Півтора місяця ми сиділи в підвалі з дітками. Я просто виходила і говорила з людьми. Таким чином і моє життя продовжувалося, і людям якусь надію давала. 

— Півтора місяця ви вдев'ятьох прожили у підвалі вашого будинку в Макарівському районі. Розкажи про ці дні.

— З нами було двоє дітей, один чоловік і шестеро жінок, серед яких — двоє літніх. Були собачки і коти. Півтора місяця прожили в підвалі нашого будинку. Виходили тільки приготувати їсти і швиденько помитися, коли було тихо. Спала в одязі, взута, постійно була готова вийти. Автомобіль завжди заправлений. Кожен день перевіряли, чи не розрядився акумулятор. Якось він таки розрядився. Я його заряджала під обстрілами — страшно було. 

— Що було найстрашнішим у той період?

— Нажахливіше було скласти план, кого я в першу чергу буду виносити, якщо щось трапиться. У першу чергу — діти, потім інші. Це найжахливіше з того, що я переживала. 

Мене дуже рятувало те, що я виходила у прямий ефір. Ми почали записувати поезію. Вірш Симоненка "Де зараз ви, кати мого народу?" став моєю молитвою. Читала казки дітям в підвалі, проводила в ігровій формі школу молодого бійця: вчила дітей поведінці під час вибухів, як перев'язувати рани. В технікумі легкої промисловості, де я навчалася була початкова воєнна підготовка.  

Дітей треба було відволікати. Найстрашніше — це їх реакція, коли вони не можуть контролювати страх, кричать, плачуть.

Олеся Жураківська. Фото: kanaldom.tv

Спроби достукатися по інший бік

— 25 лютого ти записала звернення, де намагалася достукатися до росіян і щось їм донести. Але через кілька днів ти опублікувала зовсім інше звернення — навіть з нецензурною лексикою. Хтось із твоїх колег по театральному інституту, де ти вчилася, намагався тебе повчати і казати, що так злісно і брутально не можна. Що ти їм відповідала?

— Коли я записувала те перше звернення, не було якоїсь віри, що всі послухають, встануть, підуть і поборять Путіна. Але мені треба було робити хоч щось. Мені сказали: "Я все розумію, але людиною треба залишатися". Я сказала, що вони нічого не розуміють, коли кажуть такі речі. Багато зв'язків розірвалося, але мені не шкода зовсім. Я вважаю, що це баласт, який за собою тягнути не треба.

— А щось позитивне адекватне писали?

— Написали дуже багато позитиву, але агресивного — в десятки разів більше. На той час у мене було десь 40 тисяч підписників, а переглядів того відео — більше півмільйона. Я усвідомила, як активно моніторяться сторінки таких людей, як я. Як важливо говорити.

Керівництво театром

— Ти працюєш у Київському академічному театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра з 2002 року, як провідна акторка. 2023 року ти стала виконуючою обов'язки директора, художнього керівника театру. Ти відразу погодилася чи були сумніви?

— У мене не було ніколи жодної думки щодо цієї посади. Але обставини склалися так, що колектив проголосував. Я зрозуміла, що якщо мені так довіряють, то, мабуть, це треба взяти і нести відповідальність.

— Чи складно вибудовувати стосунки з колегами?

— Дуже складно, бо я не займалася адміністративною роботою в такому великому об'ємі. В будинку ветеранів сцени я робила ремонти, організовувала доставки продуктів. А зараз маю велику ділянку роботи, багато людей.

— Скільки людей?

— 160!

—  Яке майбутнє ти бачиш для цього театру? Чи будеш продовжувати той напрямок, який задав твій попередник Стас Жирков? 

—  Коли Едуард Митницький заснував цей театр, він бачив його гостро-соціальним. Брав такі п'єси, на які ніхто не наважувався в ті часи. Стас Жирков рухався в тому ж напрямку, додаючи європейський досвід. Хочеться відновити якісь п'єси Едуарда Митницького. 

— То що в майбутньому буде на сцені цього театру? 

— Ми, як завжди, йдемо на пару кроків попереду — в авангарді. Освоюємо зараз нові технології, хочемо привести якісь цікаві речі в український простір. Наші співробітники будуть навіть підписувати договір про нерозголошення. Тому я нічого не казатиму.

— Чи змінилися твої стосунки зі Стасом Жирковим після того, як ти стала очільницею театру? 

— Ні, у нас нормальні професійні, рівні стосунки. Більше того, Стас і зараз допомагає театру, працює у копродукції, як і наші актори. Ініціює збори коштів.

— Багато з твоїх колег зараз на фронті?

— З нашого театру у Збройних силах служать 12 чоловік. Навіть одна дівчина — Галина Лютікова. Пишаємося усіма, підтримуємо, любимо, піклуємося, робимо все, що від нас залежить, щоб вони відчували, що за ними є стіна і спина.

Олеся Жураківська. Фото: kanaldom.tv

Волонтерство

Що перше зробила, коли відігнали росіян з Київщини?

— Поїхала до волонтерів, завантажила свою машину під самісінький дах їжею, смаколиками, одягом і поїхала в Будинок ветеранів сцени. Ще не можна було туди їхати, все було перекрито, але я вирішила, що моє обличчя — це пропуск. 

Зупиняють. Кажу: "Добрий день", а такий гарний чоловік на мене дивиться і говорить: "Добрий, Олеся Жураківська". А він, виявляється, локейшн-менеджер в кіно (фахівець із підбору планів і локацій для натурних зйомок, — ред.), хоч ми й не працювали разом. Сказав мені "чарівне слово", щоб я їхала. Доїхала до Пущі Водиці вже, а там такий стоїть серйозний хлопець. Я зупиняюся й кажу йому це "чарівне слово". А він: "Я не зрозумів, ви шо, військова?" Я йому сказала, що мене просто всі люблять, всі знають. Він відказав, що не знає мене. Я вдала дурника, показала на телефоні, як допомагаю, потім показала, що везу в машині. А він: "Ви ненормальна? Вам так терміново туди треба?" Але таки дозволив обережно їхати.

Я приїхала. Там четверо наших тільки лишилося — персонал. Стареньких вивезли. Всюди уламки, бо там все літало й падало, але висаджені кущі самшиту. Дійсно, що робити між обстрілами? Самшит висаджувати! Я подивилася на це все і вирішила, що будем робити ремонт. Завдяки волонтерам, спілці театральних діячів та директору ми зробили величезну роботу.

Російське в українській культурі

— Як ти вважаєш, щось російське зможе повернутися в український театральний і кінопростір? Коли та за яких обставин? 

— Як показує історія, з часом все налагоджується і щось повертається. Важко було людям уявити, що після Другої світової хтось буде слухати німецьких композиторів, навіть чути німецьку мову було неприємно і складно. Але з часом все ж повернулося. Говорити "ніколи" я не можу, бо це неправда. Але не зараз. Зараз для нас все повинно бути чорно-білим. Нам так буде легше. Зараз нам треба очистити простір, щоб не було зайвого. 

— Але ж німецьке стали слухати після того, як вони переболіли своїм імперським. Вони покаялися, багато що для цього зробили. Чи видно початок цього в російському просторі? 

— Якщо говорити про державу, то ніякого каяття. Окремі люди, звісно. Ми ж з вами не нацисти, щоб казати, що якась певна нація — суцільні негідники. Всюди є хороші люди. Мій похресник живе в Москві. Є прекрасні люди, які виїхали з Росії. Ці люди відчувають провину та відповідальність за злочини держави. Ті, з ким я спілкуюся, дуже страждають.

Серіал "Мама"

— Одна з твоїх знакових робіт — це дуже болючий серіал"Мама". Це історія про 2014 рік, про події початку війни. Як вдалася ця роль і про що вона зараз для тебе? 

— Про те, в чому ми нині живемо. Бачите, яке актуальне кіно зняли. Хотілося б, щоб воно не було актуальним. Мене здивувало, що під час війни дуже багато людей дивилися це кіно. Я отримала величезну кількість листів від людей, які сидять в підвалах своїх будинків і дивляться в телефонах це кіно про війну, про маму. Плачуть, дивляться, розповідають своїм знайомим. Нещодавно наші продюсери підрахували, що з різних платформ його подивилося 35 мільйонів глядачів. Ми вийшли на міжнародні платформи, є запити, воно звучить різними мовами. 

Дуже багато мам мені написали відразу після виходу першої частини. І досі пишуть ті, які шукають своїх синів. Це дуже складно, тому що я не можу пройти повз, підключаються до кожного листа. Мене це з одного боку, виснажує, а з іншого — розумію, що це сенс моєї професії. 

— Наскільки важко давалась ця роль?

— Дуже важко, тому що дуже відповідально. Це моя сучасниця, це багато-багато жінок, які живуть зі мною поруч, які чекають своїх дітей, шукають їх, переживають за них. Мені так важливо було не збрехати, прожити це, пропустити через серце. 

Під час емоційних сцен коли я заходила в кадр, бачила і відчувала підтримку кожного члена команди. Коли я виходила з цих складних сцен, я бачила, як один стоїть курить в куточку, другий — плаче, третій — когось обіймає. Ми настільки були всі разом, що глядач це відчув.

Кадр із серіалу "Мама"

Володимир Зеленський

Свого часу ти працювала зі студією "Квартал 95", тож ти знайома особисто з Володимиром Зеленським. Як ви познайомилися?

— Володимир Олександрович був моїм партнером, коханими. Ми там чудово танцювали. У нас, здається, дуже хороший тандем склався. Потім я була гостею у їхніх програмах. Із задоволенням працювала, тому що це завжди був найвищий рівень професіоналізму, відданості, дисципліни. Такий кайф працювати, коли людина для того, щоб створити щось дійсно цікаве, готова на все. Ми працювали пізно вночі, коли робили цей танець. 

Чи змінилося твоє ставлення до президента за останні місяці? Чи змінився він сам, на твою думку?

— Він змінився, тому що такі випробування не можуть не змінювати людину. Але я не можу сказати, моє ставлення радикально змінилося. Про його відповідальність і дисципліну я дізналася ще на знімальному майданчику. Я знала, що це дуже сильна людина, справжній лідер. Можливо, не розуміла ступінь сміливості.

Ролі "на виріст"

— Чи доводилося відмовлятися від якихось робіт у кіно, бо через театр бракує часу?

— Відмовилася від певних робіт, але не через це. Через театр поки не відмовлялася. Поєдную. 

— Одна з моїх улюблених твоїх робіт — "Корсиканка". Філософська вистава про Наполеона, який втратив владу, він у засланні на острові Святої Єлени. Ти її граєш вже 20 років. Вважається, що вистави дорослішають разом з акторами. Ця "Корсиканка" вже інша, ніж та, яка, яку ти грала 20 років тому?

— Гадаю, так. Я змінилася і стала дорослішою. Але такі вистави дуже зручні і правильні, що називається "на виріст". Вистава росте разом із виконавцями і від цього тільки стає кращою. 20 років тому вона була мені трохи з авансом — я грала маму чотирьох дітей. Зараз у якийсь момент навіть не розумієш: тебе в героїні більше чи її в тобі? Взаємне проникнення відбувається.

— Чи є "Корсиканка" однією з твоїх улюблених ролей?

— Вона стала знаковою. По-перше, це моя перша головна роль в цьому театрі. По-друге, коли я її репетирувала, не стало мого тата. Саме те, що я була в процесі, допомогло мені пережити цей жах. Ще така іронія долі — на репетиції ми дійшли до сцени, де я кажу: "Ось мій тато". Він встиг стрибнути з смертного одра, дати ляпаса священику, який обпік його кадилом, а після цього помер. Рівно перед цією сценою ми завершили репетицію. 

Пішов мій тато, я кілька днів не приходила в театр. А потім прийшла на репетицію і шестеро моїх партнерів дивилися на мене такими очима — усвідомлювали, що мені треба цей текст сказати. Я пам'ятаю, як я не можу її сказати, як плачу, як вони виходять-заходять.

Олеся Жураківська у виставі "Корсиканка". Фото: theatre.love

Родина — фортеця

— Зараз твої мама, сестра в Києві чи вдома в Макарівському районі?

— В Макарівському районі. Там у нас приватний будинок. 

— Там розмінували територію? 

— Я достеменно не знаю, бо дуже дуже багато було мін. Всі узбіччя були усіяні табличками з попередженнями про міни. Вибухів було багато, коли, певно, розмінували поля навколо. Сподіваюся, що розмінували. Гадаю, цього року і в наступні кілька гриби збирати туди не піду.

— Чи з'явилися у вашій сім'ї якісь нові родинні традиції після півтора місяця життя разом і загалом після року повномасштабної війни?

— Частіше дзвонимо один одному, більше переймаємося. Мама дуже переживає, коли я не виходжу на зв'язок. А я зараз дуже зайнята.

— Твої рідні підтримали твоє рішення очолити театр?

— Вони мене завжди у всьому підтримують. Це моя стіна, моя потужна фортеця. Вони так само, як і я, вважають, якщо Господь веде цією дорогою, значить у мене є сили її подолати. 

Я завжди керуюся любов'ю. Для мене любов — це бути чесним, мати сміливість говорити правду, не принижуючи людину. Керуватися інтересами тієї спільноти, в якій я знаходжуся. Любов — дуже свідома річ, це завжди вчинки. Не для всіх людей це так. 

— Що тебе зараз робить щасливою? 

— Наша перемога зробить мене щасливою. Більше нічого не зможе так потішити. Я хочу, щоб була наша перемога, був мир. 

— Що найперше зробиш після перемоги України? 

— Буду плакати, обіймати, бігати, цілувати всіх, дякувати за кожен день.

Попередні випуски "Точки опори":

Прямий ефір