Про спів під час сирен, війну та щастя: інтерв'ю з оперною співачкою Анжеліною Швачкою у програмі "Точка опори"

Анжеліна Швачка — співачка, народна артистка України, солістка Національного академічного театру опери та балету, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка. Має голос меццо-сопрано оксамитового забарвлення. Виконує оперні партії дванадцятьма мовами світу. Кавалер ордену Зірки Італії. Відома як виконавиця партії Кармен в однойменній опері французького композитора Жоржа Бізе, з якою виходила на сцену 203 рази. Її голос звучав у театрах Швейцарії, Німеччини, Іспанії, Голландії, Литви, Японії та багатьох інших країн. 

Викладає вокал у Національній музичній академії України. Одружена. Має двох дітей: сина Олександра та доньку Анну.

В інтерв'ю Світлані Леонтьєвій у програмі "Точка опори" Анжеліна Швачка розповіла про початок повномасштабної війни, пісні під час сирен, благодійні концерти, допомогу військовим та відчуття щастя.

Співати, щоб не чути вибухів

— Чи звикли ви вже до життя у режимі війни? До постійних відключень світла?

— Гадаю, що звикнути до цього неможливо. Сьогодні я прокинулася за дві години до повітряної тривоги — мабуть, я вже якийсь інтуїт чи медіум. Я відчуваю. Це, звичайно, психологічно дестабілізує, але я себе заспокоюю тим, що ми найсильніші, як і наше ПВО, ЗСУ. Але в мене є діти і вони дуже переживають. Донька одразу веде мене в коридор, бо там дві стіни.

Зрешто, я таки трохи звикла. Хоч і страшне слово — звикла.

Відключення світла в мене, як і в усіх. Це, звісно, дратує. Інколи, наприклад, перед виступом треба попрасувати сукню концертну, а нема можливості. Або помити голову, просушити феном, зробити укладку. 

— 23 лютого 2022 року ви були на сцені Національної опери і грали "Наталку Полтавку". Який настрій був увечорі і потім вранці? 

— Пам'ятаю це, немов це було сьогодні. Для мене вистава "Наталка Полтавка" — одна з найпозитивніших та найоптимістичніших у нашому театрі. Того дня вона якось дуже яскраво пройшла, у всіх був такий піднесений настрій. Я ще казала, що говорили, немов 23-го має щось бути, бо день радянської армії ж. Але, мовляв, слава Богу, пронесло — значить, вже нічого не буде. 

Я приїхала додому, заснула і донька розбудила мене десь о п'ятій годині. Сказала: "Мамо, а ти шо не чуєш, що війна почалася?" Я настільки добре спала, що не почула ні сирену, ні вибухи. Донька дуже злякалися, ми тоді пішли в коридор. Наступного дня вже в метро ночували. Похворіли — було дуже холодно. Тоді повернулися в коридор, бо донька була з високою температурою. 

— Скільки днів ви так прожили у Києві?

— Ми були в Києві два тижні, а потім поїхали в Тернопіль до друзів. Правда, два рази не змогли сісти на потяг. На перонах люди стояли, як оселедці в бочці. Кричали і сперечалися. Всі були дуже налякані, знервовані, не відповідали за свою поведінку. Мала моя стояла зелено-синього кольору. Тоді я взяла її за шкірку і сказала, що ми так нікуди не поїдемо. 

— Що було найскладніше в перші дні?

— Найскладніше було чути біля дому автоматні черги, коли підходили вже до Шулявки. Я не могла спати два тижні. Коли лунала повітряна тривога і ми сиділи в коридорі, я починала співати. Голосно, щоб не чути вибухів.

Моя студентка, яка закінчила консерваторію і зараз співає в Австрії, телефонувала майже щогодинно. Просила виїхати в її будинок під Тернополем. Протрималася я до восьмого березня, а потім вирішила, що дійсно треба. Хоча б заради дітей.

Благодійні концерти

— Не було думки поїхати з Тернополя далі, за кордон?

— Не було, тому що я чекала на відкриття театрів. Коли Київську область звільнили, я зрозуміла, що вже можна повертатися. Але пан Сергій, який нас прихистив у Тернополі, вмовив затрималися. Коли я приїхала, вже якраз почалися концерти в травні. 

— Коли ви почали давати благодійні концерти?

— Ще в Тернополі давала. Я жила в селищі, поряд із колегою Сергієм Мегерою. На Пасху він зателефонував і запропонував зустрітися і поспівати пісень. Ми зустрілися і почали співати українські романси, народні.... Майже цілий концерт дали. Всі господарі сиділи і слухали. А тоді сестра Сергія каже: "А чого це тут такі потужні вокальні сили сидять, а нічого не відбувається? Треба зробити якийсь благодійний концерт". 

Вона — жіночка завзята, а директор театру — мій однокурсник з консерваторії. Коли я пішла до нього, він переживав, що не зберемо багато людей, ще й постійні повітряні тривоги. Я його вмовила, але умова була про максимум 100-150 глядачів. 

Ми зібрали майже 500 людей. Дуже багато спонсорів прийшло. Ще був аукціон і я пишаюся тим, що ми зібрали на джип для ЗСУ. Тоді я схопилася за цю ідею і ми підтягнули інших вокалістів.

— Сину вашому ви самі запропонували доєднатися чи він захотів?

— Я запропонувала і він сказав: "Звичайно, хочу". Він вперше співав на такій великій сцені. Публіка так аплодувала, що я зрозуміла, що їм це необхідно. 

Два тижні тому ми співали на концерті, де збирали гроші на виготовлення окопних свічок. У Києві дали шість благодійних концертів. 

— Ви кожного разу комусь конкретно збираєте?

— Так. Наприклад, збирали ще на допомогу людині, що перенесла операцію, на дрон збирали, на тепловізор.

Родина і боротьба зі стресом

— Ваша донька Аня теж долучилася до благодійності — вирішила продати свою колекцію дитячих іграшок.

— Так. Вона в дитинстві збирала маленьких поні. Їх було близько ста штук. Вона їх усіх продала, щоб гроші відправити на ЗСУ. Хочемо ще до тої суми додати, щоб була потужніша цифра.

В Ані такий потужний сталевий стержень є. Вона мене підтримувала, коли я в лютому в метро плакала. Коли заспокоїлася, почала з сином співати прямо в метро.

— Що стало найбільшим випробуванням за майже рік війни?

— Мабуть, це те, що я не могла працювати в рідному театрі. Театр — це мій перший дім. 

— Як діти справляються з новими реаліями. Чи ходить Аня до школи?

— Поблизу Аніної школи було влучення ракети — повибивало вікна. А по-друге, в них нема бомбосховища. Тому вона навчається онлайн. Вдягається красиво, робить зачіску і сідає за ноутбук.

— Вона співає?

— Так, а ще дуже швидко вчить тексти пісень. У неї народний, потужний і дуже грудний голос. Теж меццо-сопрано. Але вона не хоче цим займатися, бо розуміє, що це справа не з легких. Бачить, що я увесь час сплю з нотами. У нас буде постановка "Кіт у чоботях", де я — кіт.

— Як справляєтеся зі стресом? 

— Робота відволікає і кухня. Коли мені страшно, я починаю готувати, як навіжена. Мене починає трясти і кудись треба діти цю енергію. По-перше, борщ, бо це святе. Готую його дуже довго — майже три години. Дуже люблю м'ясні страви. Люблю знімати стрес на рибалці. Знайшли місце прямо на Подолі. Коли я прихожу на набережну, чоловіки мене вже знають і кажуть: "О, прийшла оця відьма. Зараз всю риби повитаскує".

— Колись ви до мене прийшли на майстер-клас з живопису. Чи займаєтеся цим зараз?

— На жаль, нашу студію прикрили і з того часу в мене натхнення зникло. Там була якась особлива атмосфера. 

— Ви часто малюєте море чи річку. Вода — це те, що вас надихає?

— Вода — це абсолютно моє. Я коли рік не буваю на морі, починаю хворіти.  

— Що для вас щастя?

— Зараз можу точно сказати, що це мир.

Національна опера під час війни

— Ви працюєте в Національній опері вже 30 років..

— Я завжди кажу, що не працюю, а служу. Тут я вперше заспівала саме з оркестром і на великій сцені. 

— Як гадаєте, ви і Національна опера зараз переживаєте найважчі часи?

— Я думаю, що так. Це найтяжчі часи не тільки для Національної опери, а й для України, для кожної людини, яка переживає серцем за свою країну. 

— Які основні складнощі нині виникають в опері та в артистів?

— На щастя, світло нам не вимикають і більш-менш тепло. Коли на початку жовтня було дуже холодно на малій сцені, то всі позастужувалися все рівно. Ми ж, вокалісти, взагалі тендітні, як діти. Після того, як ми поспівали, нам треба 15 хвилин посидіти в теплому приміщенні, щоб не хапнути зразу холодного повітря. Дуже багато специфіки. В артистів балету проблеми були з м'язами. Їм теж не можна на холодне повітря виходити.

— Театр відкрився наприкінці травня, рівно через три місяці війни. У цей час зазвичай уже закриття сезону, а ви все літо працювали.

— Ми працювали і ходили у відпустки в шаховому порядку. Підміняли один одного.

— Зараз опера працює лише у п'ятницю, суботу та неділю. Це пов'язано зі специфікою бомбосховищ і повітряними тривогами?

— Гадаю, що так. У нас також не продаються квитки на яруси, бо коли повітряна тривога, треба швидко спускатися. В наших бомбосховищах є водичка, стоять стільці, люди не сумують — діляться враженнями від того, що почули і побачили в залі. Зал у нас майже завжди заповнений зараз. 

Втрата голосу

— Як ваш голос відреагував на стрес серез війну? 

— Спочатку, під час потужних обстрілів, я співала. А потім раз — і пропав голос. Це через нерви. Те, що я два тижні не спала, дуже погано вплинуло на голос. Почала грати і розспівуватися, коли почалися благодійні концерти. 

— Жахливо, коли переривається вистава через повітряну тривогу. Але як потім з тієї ж ноти, тієї ж енергетики почати працювати далі?

— Складно, тому що м'язи були зігріті. Навіть перерва у сорок хвилин — це вже багато багато для зв'язок. Вони охолоджуються, треба знову трохи розспівуватися. Але на це не так багато часу. Бо коли відміна тривоги, через три хвилини треба вже йти на сцену.

— Який виступ за час війни був найважчим?

— Під час "Кармен". Після першої дії була повітряна тривога, що лунала годину і сорок хвилин. Три дні тому я співала її у двісті третій раз. Загалом виконувала "Кармен" у двадцяти країнах світу. Це моя титульна партія, яку я виконувала більше за всі.

— Кармен — це насправді молодна дівчина. Проспер Меріме писав про молоду дівчину. А ви вже 26 років її співаєте. Як режисери і продюсери до такого ставляться? Все ж таки вік нікуди не подінеш. 

— Тут справа не тільки в тому, як ти виглядаєш, а в тому, як ти відчуваєш себе. Воно або є всередині, або нема.

Втрати

— Соліст Національної опери Олександр Шаповал загинув тут, захищаючи Україну. Які у вас згадки про нього? Коли ви почули звістку про його смерть? 

— Ми з ним працювали, звичайно. Коли я почула цю новину, я дуже сильно плакала. Він мены здавався завжди таким гордовитим, в нього така красива постава була. Коли я казала йому "Добрий день", від нього тримувала лише сухий кивок.

Якось я стояла у коротенькій спідниці за лаштунками, поки він танцював партію тореодора у "Кармен-сюїті". Мені завжди подобається з-за лаштунків спостерігати, як артисти балету готуються, розминають м'язи. А чоловіки танцюють у цих білих лосинах. Шапочвал теж стояв, розминав ноги, то я й кажу: "М-м-м, який же гарний Ескамільйо (ім'я тореодора у "Кармен-сюїті", — ред.)!" А він мені: "Сама красуня".

Згодом я зрозуміла, що він відкритий, дуже вихований, прекрасний танцівник і, як виявилося, справжній патріот. 

Муза Олександра Білаша

— Ви пам'ятаєте свій перший виступ у Національній опері?

— Я тоді була ще студенткою першого курсу. Я зайшла у 201-й клас, коли там були усі корифеї, прізвища котрих ми всі бачили по телебаченню і чули по радіо. 

Мій батько був страшенним оперним меломаном. Він привів мені любов до опери. Я товаришувала з Олександром Білашом (український, радянський композитор, педагог, поет, — ред.). Моя вихователька з камерного співу якось сказала, що він написав якийсь романс, а їй уже важко. Тож сказала мені піти подивитися. 

Я прийшла, а він сказав, що записуватимемо п'ять романсів на радіо. В нього такі голосисті романси були, мов справжні арії. "Ожина", наприклад.

Коли він помер, моя педагог зі співу подзвонила і повідомила про це. Сказала: "Я з ним пропрацювала все життя, стільки музики записали, концертів зробили, а він все рівно закривався і слухав ці романси, які з тобою записав".

Прощання з російським та нові прем'єри

— Нещодавно в Національній опері відбулася прем'єра "Травіати". Чим ця опера цінна для вас і як готувалися до прем'єри?

—  Коли я вперше побачила ескіз мого костюма, а там була ну дуже коротка спідниця, я сказала, що у своєму віці таку не буду вже носити. А дизайнерка костюмів сказала: "Ану давай знімай спідницю і показуй ноги. Такі ноги треба, щоб бачили люди!" Тоді я сказала, щоб робили спідницю ще коротшу. 

Спочатку я почувала себе трохи невпевнено, а потім подивилася на фото з виступу і побачила, що ще така нівроку. Мені дуже подобається костюм. Дуже відкритий, сексуальний. Я в житті такого не ношу.

Ця вистава про кохання, і для мене у ній все напрочуд логічно. Коли мене в останній дії пробиває на сльозу, для мене це показник того, що вистава відбулася. 

— Раніше в Національній опері було кілька постановок росйською мовою. Що зараз думаєте про них? Як їх замінити?

— Останню виставу російською я заспівала у лютому. Це була "Сказка о царе Салтане". А потім ми почали шукати українські аналоги і знайшли. Наприклад, "Снігова королева" — прекрасний балет для новорічних свят. Або "Лісова пісня".

У консерваторії, де я викладаю, ми принципово не даємо студентам російські арії, хоч і ніхто не забороняв нам це прямо. В мене рука не піднімається їх давати. Натомість я знайшла кипу українських арій та романсів. Буде піднесення української культури зараз, я впевнена.

Попередні випуски "Точки опори":

• Про 260 днів життя в окупованому Херсоні: інтерв'ю з акторкою Олександрою Тарновською у програмі "Точка опори"
• Про життя у двох світах, кіно для дітей та інтерв'ю з самим собою: режисер Віктор Андрієнко у програмі "Точка опори"
• Про війну, Івана Гончара, майбутній роман і молодих артистів: інтерв'ю з Ніною Матвієнко у програмі "Точка опори"