Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Після ампутації ноги мріє повернутися у футбол: історія 29-річного військового Сергія

Після ампутації ноги мріє повернутися у футбол: історія 29-річного військового Сергія

22 Вересня / 2024

Джерело: Телеканал “Дім”

19 липня 2024 року. Торецький напрямок. Після успішного виконання бойового завдання 29-річний Сергій Цуверкалов виводить групу побратимів із засідки. Треба було пробігти 100 метрів під чільним вогнем, Сергій вирішив бігти першим. За кілька секунд він опиняється в епіцентрі вибуху. Побратими надають йому першу медичну допомогу і просять про евакуацію. Отямившись у лікарні, чоловік розуміє, що втратив одну ногу.

Хто доглядав Сергія у лікарні? Що він приховував від матері? Яка несподівана зустріч на нього очікує? Про це — у новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Артур

Артур Шадуров — найкращий друг Сергія. Він першим приїхав до лікарні.

— Артуре, як ви дізналися про поранення Сергія?

— Ми завжди були з ним на телефоні, 24/7. Я знав, що він вже мав прийти з позицій, але в мережі він не з'явився. Наш спільний друг прислав мені SMS, що Сергія дуже тяжко поранено, й що його відвезли в лікарню в Дніпро.

Я взяв номер медбрата, зателефонував. Медбрат сказав, що Сергію вже ампутували ногу. Надіслав мені його фото. Було дуже тяжко дивитися, бо я знаю Сергія як спортивного хлопця, він жив футболом.

— Коли ви вперше побачили Сергія після поранення?

— Коли його привезли евакуаційним поїздом до Києва. Наступного дня вранці я вже був у нього в лікарні. Коли я зайшов в палату, багато людей лежали з тяжкими втратами кінцівок, як він. І коли я побачив свого друга, я ледве стримав сльози. Але перед ним я цього не хотів показувати.

Сергій сказав, що йому дуже-дуже тяжко. Були фантомні болі, він ніби відчував ногу, яка була ампутована: то йому п'ята чешеться, то нога німіє, то взагалі йому здається, що вона в інший бік вивернута.

Він казав, що я вже не буду таким, як завжди. Я підбадьорював друга, як міг. Через день-два він вже трошки з цим звикся. Став навіть жартувати.

Я хотів залишитися з Сергієм у лікарні, щоб нам дали окрему палату. Але всі палати були зайняті. Я приїжджав кожного дня вранці та в обід, привозив їжу, речі, ліки — все, що було потрібно, навіть перукаря. Коли Сергій вже міг ходити на милицях, я віддав свою автівку, щоб друг міг проїхатися містом, відволіктися, бо він дуже любить їздити на авто.

— Що зараз потрібно Сергію?

— Ми відкрили збір коштів на протез. Зібрали вже 620 тисяч гривень. А протез, який потрібен Сергію, коштує 4 мільйони гривень. У нього висока ампутація, залишилося тільки 15 сантиметрів кістки, тому треба спеціальний біонічний протез.

Ксенія

Крім друга Сергія в лікарні відвідує Ксенія Калашникова. Вони познайомились у 2010 році, разом навчалися в спортивному училищі в Луганську. Сергій був футболістом, Ксенія — легкоатлеткою. Під час навчання хлопець і дівчина здружилися, але потім їхні шляхи розійшлися. Ксенія рано вийшла заміж, народила сина. Сергій також одружився. Але вони все одно продовжили спілкування.

— Ксенію, як ви дізналися про те, що Сергій втратив ногу?

— Його перевели на Торецький напрямок, і він мені сказав, що йде на позиції, зв'язку не буде. Не було зв'язку два дні, три, чотири, п'ять… Я почала нервувати, зрозуміла, що щось трапилось, — я відчула це відразу. Потім він дзвонить мені, й каже, що в лікарні, що відірвало ногу.

Спочатку моя реакція — крики, сльози. Потім я зібралась, сказала, що все буде добре, що головне, що він живий.

— На той момент ви мешкали за кордоном разом з сином.

— Так, я виїхала за кордон на початку повномасштабного вторгнення. Ми виїхали до Ірландії. Коли дізналася, що трапилось з Сергієм, я швидко розв'язала питання на роботі, що мені потрібно якнайшвидше дістатися до України. І як тільки з'явилися квитки, я відразу ж вилетіла до України.

Зараз я кожен день відвідую Сергія у лікарні, готую йому їжу, намагаюсь підбадьорити.

Наразі наші відносини відійшли від дружніх. Але поки ми цього не афішуємо, бо головне зараз — пройти реабілітацію, встати на протез. А потім вже будемо займатися нашими стосунками.

Сергій

До студії "Я не забуду" приїхав й сам Сергій Цуверкалов. Він розповів, що родом з міста Лисичанськ Луганської області. З дитинства мріяв стати футболістом, з 10 років займався в спортивній школі. У 14 років його забрали в Луганськ, в академію футбольного клубу "Зоря". Сергій навіть підписав контракт та грав у молодіжному складі "Зорі".

Потім була травма, і хлопець вимушений був повернутися додому у Лисичанськ, де продовжив грати у місцевій футбольній команді. Але там вже були не ті гроші, як в "Зорі", тому довелося йти працювати, й часу на футбол залишалося все менше.

— Сергію, як ви опинилися у війську?

— На той момент ми з Артуром працювали у компанії з встановлення сонячних електростанцій. 6 лютого 2022 року ми приїхали на об'єкт у Чернівці, а 24 лютого почалась війна. Компанія попросила нас допрацювати деякі моменти, на це було потрібно місяця три. Ми допрацювали, і потім я пішов до міського військкомату.

Прийняли мене тільки на другий раз, й сказали чекати. Місяць десь чекав. Потім позвали, сказали їхати до Львова. Але у Львові мене теж не взяли, бо раніше я не служив в армії. Коли поверталися, вирішили заїхати у Коломию. У Коломиї спочатку теж не брали, а потім погодились та взяли.

— Вас відправили на Донецький напрямок, там ви отримали своє перше поранення.

— Вночі штурм почався. Зранку нам сказали, що ми у півкільці. Ми почали виходити, а виходити можна було тільки полем. Туди полетіли всі FPV-дрони. Дрон влетів у хлопця, який йшов переді мною. А мені в стегно осколок прилетів, наскрізне поранення. Хлопці мене підібрали, ми відійшли й чекали на евакуацію. Я вже не відчував пальців ноги, все оніміло. Поранило мене десь о 11 ранку, а евакуювали о 5 ранку наступного дня.

— Але після того ви повернулися на службу.

— Так. Потім сталося друге поранення, обставини якого можна не питати, бо якимось дивом воно було зафіксовано на камеру побратима. Після підриву на мині я якийсь час був притомний, трошки сам проповз, потім хлопець підбіг, взяв мене за рюкзак та затягнув у під'їзд. Мені надавали першу медичну допомогу, перевернули на спину, я побачив ногу, і зрозумів, що, скоріше за все, ноги вже у мене не буде.

Перші два дні після ампутації важко було. А потім подумав: треба якось без ноги жити, якось люди живуть без рук, без ніг, без зору… А без однієї ноги не так важко жити.

— У вас вже була сім'я, ви були одружені?

— Так, але ми розлучилися з дружиною ще у 2019 році.

На момент повномасштабної війни у мене була дівчина. Але так сталося, що, коли я отримав перше поранення, ми розійшлись. Вона сказала що, крім жалю до мене нічого не відчуває.

— А вже при другому пораненні у лікарню приїхала Ксенія, і ви побачили зовсім інше ставлення. Коли з'явилась симпатія?

— Давно з'явилась, ще в спортивній школі, як ми навчалися. Мені тоді було 15 років.

— А як так сталося, що Ксенія вийшла заміж, а ви одружилися?

— Молоді були. Проте зараз, через 13 років, є другий шанс це виправити.

— А що ви мрієте зробити після протезування? Які плани на майбутнє?

— Та пройтися хоча б нормально для початку. А потім зібрати всіх, з'їздити до побратимів, хто зі мною був поруч всі два роки. А вже потім щось думати про своє майбутнє, щось робити.

— Але ми знаємо, що ви вже отримали пропозицію — футбольну.

— Так, мені запропонували спробувати себе у команді "Шахтар Сталеві" (команду для військових з ампутованими кінцівками створено на базі футбольного клубу "Шахтар" в лютому 2024 року, — ред.). Я не знаю, чи вийде в мене так грати у футбол. Але після лікарні поїду, спробую. З двома ногами не грав в "Шахтарі", так з однією буду.

— Вам же пропонували безкоштовну програму з протезування. Однак за однієї умови. І ви цю умову не прийняли.

— В Америці мені пропонували протезування. Ставлять протез, який я хотів, що він буде як моя нога, від голови працювати. Все оплачують. Але була умова: як все зроблять, то вони хотіли, щоб я поїхав знов на фронт.

Ну, якби в мене ноги по коліно не було, то, може, можна було б протез поставити й на фронт. А коли немає всієї ноги, я не знаю, як це мало бути. Що б я там робив, чим би я допоміг? Крім того, це ж додаткове навантаження — бронежилет, амуніція тощо.

Зустріч із мамою

Наразі Сергію допомагають Ксенія і Артур. Його мати, брат та сестра мешкають у Польщі. Після поранення сина мати приїжджала до нього у лікарню, але треба будо повертатися, бо у Варшаві залишалася молодша дитина.

Автори проєкту "Я не забуду" підготували Сергію сюрприз — до студії приїхала його мати Вікторія Цуверкалова та молодший брат Дмитро. Також у студії Вікторія вперше зустрілася з дівчиною Сергія — Ксенією.

— Вікторію, чи знали ви, що у вашого сина є дівчина?

— Ні, не розповідав нічого. Сказав, що Ксенія прилетіла з Ірландії, ходить в лікарню до нього, й все.

— Де ви були на початку повномасштабного вторгнення?

— Дома [у Лисичанську]. Були вдома півтора місяця. В місті вже не було води, газу, світла. Банкомати не працювали — гроші були на картці, але неможливо було їх зняти. В магазинах, які ще залишалися, потрібна була тільки готівка. Ми півтора місяця так пожили, потім була евакуація, і ми поїхали. Я два роки тому перенесла інсульт, ще нормально не ходила, бо в мене права сторона була паралізована.

Ми поїхали до Варшави, мешкаємо у центрі для біженців, бо там безкоштовне проживання. Намагалася влаштуватися на роботу, встала на облік у центр зайнятості. Але у мене ще не працює права рука, тому для мене вакансій нема. Якщо я б знала польку мову краще, то більше шансів було б. Але через хворобу мені важко її вивчити. Ось сьогодні все пам'ятаю, а зранку прокидаюся, і вже не пам'ятаю, що вчора вчила.

— Як ви дізналися про поранення сина?

— У мене зуб заболів, я поїхала до Львова. Їду в дорозі, Сергій зателефонував мені, такий голос веселий. Питаю: "Як справи, що ти робиш?" Каже: "Лежу". Я кажу: "Що ти лежиш? Вчора лежав, сьогодні лежиш. Йди, погуляй хоч". Він каже: "Та піду".

Потім хтось мені надсилає повідомлення, що військовому збирають кошти на протез, й фото — хлопець без ноги. Думаю: щось на Сергія схожий. Приблизила фото — точно, Сергій лежить. А де його нога? Прочитала повідомлення вдруге. Мені стало погано, почала задихатися...

Телефоную Сергію: "Синочку, а що ти нічого не кажеш? Що з тобою сталося?" Він каже: "Нічого, все добре". Я сказала, що мені прислали фотографію, що я все знаю. Він помовчав, а потім каже, що не хотів мене хвилювати.

Ось так я дізналася про його поранення. Звісно, поїхала одразу до нього.

— А ви знали, що Сергій навіть хотів навіть вас видалити з друзів у соцмережах, щоб ви не бачили пости й не хвилювалися?

— Так я всі ці два роки нічого не знала. Він мені говорив, що досі у Чернігові, що у них навчання, що їх нікуди не відправляють.

— А про перше поранення ви знали?

— Дізналася ось нещодавно, вже після другого поранення. У мене якось душа була не на місці, як кажуть. Питаю: "Синочку, у тебе все добре?" Він каже: "Так". А я все одне щось не те відчуваю.

У Сергія на той момент була дівчина. Я їй написала, спитала, чи все з Сергієм гаразд. Вона відповіла, що все добре. Тоді Сергій мені казав, що тепер він пів року не буде їздити на ці навчання, тому що там ремонт в казармі роблять. І все.

— І ви в це повірили?

— Так, повірила, бо ж син. Як не зателефоную йому, а він все лежить, у ноутбуці грає. Я кажу: "Піди, погуляй, що ти лежиш та й лежиш?" Він: "Піду". Бачите, й друге поранення намагався приховати. Але я вірю, що всі разом ми зможемо поставити Сергія на ноги в прямому сенсі, і все в нього буде добре.